Розділ 4

Єхуда Кахане

На час інтерв’ю Єхуда Кахане мешкав у Єрусалимі (Ізраїль).

Він був педагогом, автором книги про Януша Корчака, мав власних дітей, брав активну участь в асоціації Корчака в Ізраїлі.

«Я приїхав до сиротинця Корчака у 1930 році, коли мені було близько 20. Перебував там майже 2 роки. Мене спонукали до цього два фактори: навчання та любов до дітей. Освіту здобував в університеті у Варшаві, де вивчав педагогіку і філософію. Мені потрібна була будь-яка робота, щоб забезпечувати своє навчання. І тут виявилося, що шукали наставників у сиротинець Корчака. На той час він був відомим педагогом. Мої вчителі, яких цікавила тільки теорія, а не практика, не розповідали мені про Януша Корчака, але я знав про нього.

Я потрапив до сиротинця, написавши Пану Доктору листа з проханням взяти мене на посаду вихователя-наставника. Вихователі, яких називали «bursa», повинні були бути старшими, ніж діти, які там мешкали. Більшість із них були студентами університетів, які вивчали філософію та педагогіку. Ми могли залишатися у гуртожитку і нас забезпечували їжею за 4 години щоденної праці.

       Корчак, прагнучи більше дізнатися про мене, написав листа директору моєї гімназії у Лодзі. Педагогу, напевно, сподобався лист із відповіддю і він затвердив мене на посаду вихователя. Оскільки я знав іврит, якому навчився ще в дитинстві, він доручав мені перекладати листи, отримані з Кібуц Ейн Харод, що знаходився у північній Палестині. Я перекладав листи польською, а також навчав маленьку групу дітей івриту, віком з 7 до 14 вечорами, коли вони закінчували вечеряти та робити домашнє завдання.

       У гуртожитку були великі кімнати — окремо для дівчат і для хлопців. А між ними була зала, де вихователі працювали з дітьми.

        Уранці (приблизно о 7.00) перед сніданком, я брав записники з офісу і зачитував дітям. Протягом дня вихованці писали про свої пригоди у цих записниках. Я.Корчаку було цікаво, як учні виражатимуть себе через творчість. Вони могли писати про все, що їх турбувало, починаючи зі шкільного дня і до їхніх мрій, очікувань, про людей, з якими вони хотіли б поговорити… Це був товстий записник зі стрічкою. Менші діти, які ще не вміли писати, надиктовували свої історії старшим дітям або вчителям, щоб ті занотовували. Після читання я підходив до великого гонгу, стукав по ньому і голосно бажав усім «Смачного!» Це означало, що діти можуть починати сніданок.

Ще одним моїм обов’язком було читання газет. Я. Корчак, Стефа і діти збиралися у великому холі щосуботи о 10.00. Вихованці з цікавістю чекали новин, атмосфера була теплою.

        Я також допомагав купати маленьких дітей двічі на тиждень. Ванни були внизу у підвалі. Крім цього, мені доводилося організовувати ігри з дітьми щодня. Я допомагав вихованцям з іграми, в які вони хотіли грати, іноді ми гралися разом, але здебільшого просто ходив по кімнаті і спілкувався з ними. Часто ми грали в ігри у «тихій» кімнаті після того, як вихованці поверталися зі школи і робили свої завдання. Завжди були присутні двоє наставників, які допомагали їм із завданнями. Звичайно, були діти, які не вчилися на відмінно, але кожен робив те, що було йому під силу.

Уривок і з книги Кахане (у співавторстві з Шимоном Заксом і Янушем Корчаком) «Спогади та Думки», Тель-Авівський університет, Ізраїль, видавництво « Папірус», 1989р. (переклад Марсії Талмейдж Шнайдер):

«Я дуже добре пам’ятаю Януша Корчака. Ми називали його «Пан Доктор». Він був середнього зросту, мав сині сяючі очі. Весь час він хвилювався за дітей і піклувався про них. Ось те, що завжди його виділяло,— блискуча лиса голова і маленька жовта охайна борода. Він завжди одягав халат кольору хакі (його робочий одяг). У верхній кишені були зошит і жовтий олівець. Я. Корчак завжди робив нотатки про поведінку дітей».

        Були також інші записники, в котрих вчителі писали про своїх дітей. Пані Стефа Вільчинська (асистентка Корчака) щодня зачитувала ті щоденники з коментарями. Також були щоденники для вихователів, де вони писали про нових дітей в сиротинці. Ці нотатки допомагали вихованцям пристосуватися до нового оточення. Це була філософія Корчака, яка дозволяла більшим піклуватися про менших. Новенькі діти ніколи не почувалися самотніми. Тож існувало щось схоже на трикутник: дитина + вихователь + доросла людина або вчитель.

        Пам’ятаю, як Я. Корчак сидів у колі вихованців, чистив картоплю для вечері і розповідав історії дітям. Пригадую, як пан Доктор пришивав ґудзики, робив сиротам зачіски, допомагав слідкувати за охайністю нігтів, давав дітям гроші, коли у тих випадали зуби, напевно, як винагороду за біль, чи як компенсацію за втрачене. Можливо, це просто був привід для того, щоб дати дітям небагато грошей на «особисті» витрати. Пам’ятаю, як Корчак зважував та вимірював ріст дітей щотижня, щоб контролювати фізичний стан та здоров’я кожного з вихованців.

       Пригадую, як пан Доктор лікував рани. Для нього це була звичайна діяльність: спілкуватися, слухати і розмовляти з дітьми. Завжди ходив біля дитячих ліжок і перевіряв сон вихованців, записуючи все у щоденник. Перед сніданком він ходив у маленьку кімнату і читав там Кадіш із дітьми, які недавно втратили когось із рідних. Незважаючи на те, що Пан Доктор не вірив у Бога, але підтримував дітей, які хотіли молитися.

«Ставки» — це спосіб, яким Педагог заохочував «найскладніших» вихованців, або тих, хто присягнув іншим змінитись на краще, зробивши ставку за певну винагороду. Особливо після того, як діти проходили Суд Справедливості. Я впевнений, що правила та Суд допомагали вихованцям самовдосконалюватися. Це було частиною методів Корчака.

        Діти не хотіли вирізнятися серед інших. Але в ті часи інші сиротинці мали дисципліну з жорстокими методами, такими, як фізичне покарання. Дуже часто нещасних били різками, іноді залишалися травми назавжди. У нашому сиротинці нам казали: «Як би ви не поводились, вам буде надано шанс на виправлення». У випадку, якщо дитина була настільки неслухняною, що отримала 900 балів, їй казали, щоб батьки або бабуся чи дідусь, або будь-який родич прийшов на розмову до Я. Корчака.

         Пан Доктор завжди питав у дітей, котрі лаялись: «Ти хочеш перестати лаятись?» Він завжди брав обіцянку з дитини, оскільки був переконаний, що мети можна досягти завжди. «Намагайся лаятись не більше 10 разів на день. Давай перевіримо, чи можеш ти на цих вихідних лаятись лише 5 разів на день!» Ви гадаєте, що вихованець міг вистояти проти цієї ставки? Зазвичай, дитина зменшувала вживання лайливих слів до чотирьох раз на тиждень і педагог давав винагороду — цукерки. Солодощі були приємні на запах і були дуже смачні. Він завжди давав дітям цукерки, якщо вони покращували свою поведінку.

         Ще однією нагородою були поштові листівки, на яких зображені натюрморти, міста тощо. На зворотному боці був підпис Я. Корчака. Він дійсно знав, як виховувати дітей, бо розумів їхню поведінку.

        Пригадую хлопчика-сироту Адама Пеко (що з польської означає «диявольський»), розумну дитину з рудим волоссям. Адам був дуже активним, імпульсивним хлопцем. Проживши в сиротинці усього два місяці, вже відзначився бійками й конфліктами. Він першим починав бійки й ображав інших. Особливо хлопець знущався із тих вихованців, які хворіли на енурез, з інвалідів, обзивав їх, принижував. Його ім’я дійсно йому личило.

Я. Корчак обзивав його у відповідь: «Ти катастрофа! Чума!» Адам щось тихо бурчав у відповідь. Через деякий час Корчак продовжував називати його так, але хлопчик нічого не казав у відповідь, проте, викликав Пана Доктора до суду. Педагог отримав покарання «100» і Адам почував себе переможцем. Після цього діти до нього звикли й не реагували. Це був приклад методів і педагогічних ідей Корчака. Педагог знав, що вихованці готові змінитися на краще.

         Я пам’ятаю Пана Доктора біля сходів напроти їдальні у той момент, коли він навчав дітей чистити взуття від бруду і наносити чорну фарбу на щітку.

         Кажуть, що кожен, побачивши Корчака, який грався серед дітей, міг сказати, що відчув радість дитинства.

        Кожна складна ситуація свідчила про те, що взаємодія Пана Доктора з дітьми завжди дозволяла йому краще та ближче пізнати вихованця. Кажуть, що він особисто навіть прав брудний та розірваний одяг, який прачка відмовлялась прати. Таким чином Педагог бачив, хто не беріг свій одяг; у кого коліна протерті; а хто виріс із одягу і потребував нового.

         Я. Корчак наголошував на важливості обміну інформацією між усіма, хто жив і працював у сиротинці. Допомагала у цьому дошка оголошень, де розміщували новини, інструкції, попередження. Дошка займала важливе місце в структурі самоврядування будинку, будучи основним засобом зв’язку між вихователями і дітьми. Оголошення були написані красиво й охайно.

         Таким чином усі, хто перебуває в дитячому будинку, могли ознайомитися з новинами. Наприклад: «Завтра новий одяг не буде розподілятися, тому що сьогодні не все пошите і готове». Такі оголошення сприяли тому, що інформація, донесена до вихованців, була достовірною. Корчак наполягав на тому, щоб все викладене було точне, щоб заходи вчасно виконувались, як і обіцяно. Таким чином, ніхто не сумнівався у достовірності написаного. Один малий сказав: «Я не знаю, як читати!» А Корчак відповів: Запитай іншого, хто може читати, щоб він прочитав для тебе!». Це було заохоченням до спілкування.

         Згодом з’явилася поштова скринька, функція якої була в тому, щоб вихователі мали можливість добре поміркувати перед тим, як прийняти остаточне рішення. Також лист був заохоченням, самовираженням кожного з учасників виховного процесу.

        Завдяки цьому учні навчилися чекати відповіді; навчилися розрізняти серйозні проблеми; той, хто вирішив писати, намагався правильно і чітко викласти проблему та її актуальність; учень міг змінити свою точку зору і вибачитися.

         Увечері Я. Корчак іноді читав уголос ці листи, деякі з них були написані неправильно і з орфографічними помилками, наприклад «Чи можу я піти завтра, тому що у брата моєї матері день народження?», «Ти неправий, для інших ти загострюєш олівці, а для мене ні», «Я не хочу спати так близько до вікна, тому що я боюсь, що хтось старший прийде до мене», «Я хочу поговорити з тобою про щось важливе і негайно».

         Були такі, хто виступав проти дотримання структури у написанні листа, який, на думку деяких, був занадто формальним способом виражати свої міркування в письмовій формі. Я.Корчак відповів: «Навпаки, краще засвоюється, коли ти записуєш». Вихователі повинні проаналізувати ситуацію, перш ніж серйозно обговорювати це з дитиною. Якщо ви хочете переконати когось, краще знайти зручний час, тоді слова будуть більш переконливими. Педагог вважав, що навчальний заклад без газети є установою без пам’яті чи традиції.

        Без написаного слова і майбутнього не буде також. Інформація стала ниткою, яка пов’язувала життя дітей та працівників із тижня в тиждень. З’явилися оголошення про зміни у розкладі, невдачі, ремонт чи скарги. У газетах писали, хто був хворим, хто неслухняним, хто хорошим, а хто поганим. У випадку необхідності вихованці могли допомогти один одному, оскільки дізнавалися хто і коли потребує цього. Часом це було незручно. Тобто, було легше написати про ситуацію, ніж мати особисті зустрічі.

         До речі, люди, які писали для газети, отримували папір для малювання, на якому вони могли б писати статті або що-небудь ще. Це було особливе ставлення. Усі, хто хотів працювати в газеті, займалися її створенням. Це відбувалося вечорами. Редакторам доводилося формувати цікаві та інтригуючи заголовки. Наприклад, один, який я пам’ятаю: «Тримайте удари подалі від гри».

         Зусилля Я. Корчака, що спрямовувались на заохочення дітей до самостійності та незалежності, були також направлені на газету та інші письмові матеріали. Педагог завжди думав про благополуччя дитини, потенціал духовного розвитку та гармонійне життя з іншими.

         Пригадую, одного ранку Пан Доктор сказав дітям побігти за ним. Вони сформували «потяг», підіймалися по сходах, приєднуючи все більше дітей на шляху. Вихованці сміялися, адже було дуже весело для всіх. Якщо я пам’ятаю цей випадок у моєму віці, уявіть собі, як діти відчували себе тоді!

Коли я була там, Я. Корчак керував двома сиротинцями. Він по черзі перебував і спав у кожному з них, наприклад, дві ночі в одному, а потім одну ніч в іншому. Ми не відчували його відсутність, всі знали свої обов’язки, сумлінно їх виконували. Педагог консультував всіх вихователів у кожному сиротинці.

        Будучи відомим, Я. Корчак поширював свої педагогічні ідеї завдяки радіопрограмі. Люди писали на радіо питання про дітей. Діти також запитували про своїх батьків і однолітків. Люди по всій Польщі уважно слухали.

        Я. Корчак читав лекції в університеті та педагогічних училищах. Коли антисеміти змусили його припинити лекції та радіопрограму, Педагог дуже шкодував із цього приводу, оскільки мав націоналістичні погляди. Він дуже любив Польщу і часто згадував її у своїх роботах.

         Але, спостерігаючи поширення ідей антисемітизму, Пан Доктор почав захоплюватися Ізраїлем, особливо після отримання листа від деяких його студентів та однолітків, які туди емігрували. Педагог навіть бував там двічі. Йому сподобалося, як у Кібуці ставилися до дітей; йому сподобалося, що до кожної людини ставилися однаково і цінували атмосферу взаємодопомоги. Він вважав, що це формує самовпевненість у дітей. Вплив всієї групи вихователів на сиротинець, на освіту, особистість та характер кожного вихованця був неоціненним. Кожна дитина несе відповідальність за свої дії. Всі діти повинні усвідомлювати наслідки своєї поведінки. Знаменитий дитячий психолог Жан Піаже відвідував сиротинець у 20-х роках. Він був дуже вражений рівнем освіти та фізичного розвитку, який діти мали, живучи за спеціальною системою Корчака. Піаже переконався, що самі вихованці допомагали виховувати інших своїх однолітків, що не було фізичного покарання, але існували органи місцевого самоврядування, правила дисципліни, щоб допомогти дитині залишатися в межах дозволеного. Учень повинен був відповідати цим правилам або міг бути виключений із сиротинця. І керували тут не дорослі, а вся система виховання Корчака сприяла тому, що дитина відчувала себе особливою. Кожен учень унікальний і міг виховуватись за індивідуальною програмою.

        Це була епоха Януша Корчака. Він говорив: «Кожна дитина важлива». Педагог дивився в очі всім, кого зустрічав, любив людей, особливо тих, із ким працював, і особливо дружив із двірниками. До речі, думка двірника та прачки з питань господарства завжди враховувалися. Педагог відвідував всі засідання персоналу.

        Щоб пересвідчитися в цьому, пригадаймо 5 серпня 1942р., коли вони свідомо пішли на смерть разом із Я. Корчаком та дітьми.

Я переконаний: у Корчака та Сократа багато спільного, адже вони удвох вірили в добру освіту, правду і справедливість. Варто зазначити, що третина «випускників» сиротинця закінчили польські університети, деякі з них виїхали до Ізраїлю, а інші закінчили гімназію. Вони дуже цінували навчання.

        Педагог поширював ідеї гуманізму. Будучи наполовину євреєм, він ввів єврейські цінності в сиротинці.

         Я вірю, що найголовніше, чого навчив мене Януш Корчак, — це бути Людиною. Педагог допоміг нам здобути знання, уміння й навички, але найважливіше — вчив нас бути Людьми».

Над перекладом працювали учні 8-А класу: Бровченко-Спіцина Наталія, Горбань Єва, Петі Дмитро