Вступ

Дитинство

Януш Корчак писав у своєму щоденнику: «Мене назвали на честь рідного дідуся Херца. Мій батько, відомий варшавський юрист (родом із Польщі), можливо, назвав мене Генріхом, бо тата звали Джозеф і всі інші діти в сім'ї також мали християнські імена: Марія, Магдалена, Людовик, Яків та Карл. Але мій батько був нерішучим і йому був потрібен час, щоб прийняти рішення».

Хоча родина Гольдшмідт мала довгу історію асиміляції, але переважила східна європейсько-єврейська традиція — називати сина на честь одного з предків своїх батьків. Отже, справжнім іменем майбутнього Великого Педагога є Херц або Генріх. Оскільки реєстрація новонародженого хлопчика відбулася не відразу ж після появи на світ, тому ми не знаємо точно, коли Генріх Гольдшмідт народився: у 1878, чи у 1879 році.

Приблизно в п’ятирічному віці Генріх став свідком події, яка надзвичайно вплинула на нього. Коли його пташка–канарейка померла, хлопчик із любов’ю загорнув її у вату, поклав у стару бляшану коробку з-під цукерок під каштанове дерево у дворі. Генріх хотів поставити хрест на могилу пташки, оскільки це був звичай, який він бачив на похоронах, але служниця заборонила йому це робити. «Це тільки пташка, вона нижча за людину», — сказала жінка. Крім цього, ще й син двірника сказав Генріху, що пташка не може мати хреста: «Пташка — жидівка, як і ти». Цей інцидент закарбувався в його пам’яті, тому згодом Януш Корчак вважав за потрібне писати про це. Інцидент із пташкою був першим випадком, коли хлопчик відчув до себе як до єврея особливе ставлення, незважаючи на те, що сім’я дотримувалася польських традицій.

Дідусь Генріха по батьковій лінії був лікарем, проживав біля Любліна (Польша). Батько його матері був склярем. Таким чином, хлопчика виховували, щоб робити вікна для світу, даючи світло іншим.

У дитинстві Генріх почувався самотнім: батько-юрист не проводив багато часу зі своїм сином, так само, як і мати. Сестра була набагато молодша за нього. Протягом дня хлопчик грав із кубиками. Навіть пізніше, підрісши, майбутній Великий Педагог продовжував гратися. Хоча батько сварив хлопчика за мрійливість, бабуся по материнській лінії завжди захищала онука. Бабуся підтримувала Генріха, даючи йому любов, формуючи впевненість, інколи пригощала родзинками і говорила хлопчику, що він «маленький філософ».

Батько Генріха добре забезпечував сім'ю, тому вони були заможними. Родина мала різноманітну прислугу в домі. Але маленький Генріх усвідомлював нестатки і страждання навколо нього в бідніших районах Варшави. Він бачив дітей, побитих вчителями, тих, хто не мав прав, і знав, що це було неправильно. Так у душі хлопчика формувалися ідеї морального виховання та соціальної рівності. Генріх бачив, що бідні діти росли без освіти і без належної уваги.

Вже тоді, він, мабуть, вирішив присвятити своє життя дітям. Пізніше Педагог писав: «Коли я був маленьким хлопчиком, то постійно думав, ким стану, коли виросту. Я завжди хотів знати, що зможу зробити, щоб більше не було голодних, брудних, побитих дітей, з якими мені було заборонено гратися».

Коли Генріх підріс, то багато гуляв разом зі своїм батьком вздовж берегів річки Вісла, все більше закохуючись у Варшаву. Він почав годувати горобців. Пізніше у своєму житті, Педагог не припиняв розмовляти і спілкуватися з цими пташками зі своєї «кімнати на горищі». Також             Я. Корчак писав про них в своєму «Щоденнику Гетто». Він сприймав пташок як особистостей, даючи їм імена, залежно від того, поведінку яких дітей вони нагадували.

       Життя Я. Корчака змінилося, коли йому виповнилося одинадцять років. Тоді його батько захворів і потрапив на лікування до психіатричної лікарні, з якої так і не повернувся, оскільки саме там покінчив життя самогубством. У зв’язку з цим матеріальне становище в родині змінилося — мати змушена була продати велику частину майна, щоб зводити кінці з кінцями.

Згодом сім’я переїхала в менш престижний квартал. Генріх почав навчати дітей із багатих сімей, подорожуючи різними районами міста. Він став сімейним годувальником. Ця боротьба за існування зробила його більш рішучим у прагненні допомогти бідним дітям… Так його мрія здійснилася.

       Уночі майбутній великий педагог писав невеличкі історії, вірші та інші літературні твори. У двадцять років Генрі виграв перший приз у літературному конкурсі Ігнатія Яна Падеревського. Вимога цього конкурсу — використовувати псевдонім. Він випадково обрав ім’я з історичної повісті «Janasz Korczak and the Pretty Swordsweeperlady». Однак, під час друкування була зроблена помилка в слові «Янаш». Так виникло ім'я «Януш» — з'явився Януш Корчак, псевдонім, який він зберіг аж до кінця свого життя.

У 1901 році Педагог написав свою першу книжку — «Діти Вулиці», у якій змалював світ бідних і стражденних дітей. Весь цей час він відвідував медичну школу, яку успішно закінчив, отримавши диплом (1905 рік). Часто Януш Корчак безкоштовно лікував бідних і залишав їм гроші на ліки. Він також залишався, щоб пограти чи розповісти казки маленьким пацієнтам. «Лікар, який не бере плату, хоча б невелику, не допомагає пацієнту», — говорив Я. Корчак. У той же час він написав роман про заможних — «Дитя салону».

У 1905 році Генріха як лікаря відправили на Російсько-японську війну. Там він побачив жахливий вплив війни на дорослих і дітей. Згодом Педагог напише: «Нема ніякого сенсу в інсценуванні революції без того, щоб спочатку подумати про дітей. Освіта потребує реформи».

Після війни він повернувся до Варшави, де почав практику лікаря-педіатра, працюючи в дитячій лікарні Берсона Бомена. У вільний час продовжував писати, розриваючись між прагненням бути письменником і дитячим лікарем: «Творчість — це просто слова, медицина — дії». Я. Корчаку вдавалося поєднувати ці обидва заняття, хоча все частіше його творчість була для дітей. Головні герої його казок й оповідань — ті хлопчики й дівчатка, які намагалися покращити світ. Це були не просто казки, а візуалізація справжніх дітей.

У 1907-1908 рр. Генріх переїздить до Берліна, щоб поглибити свої знання в галузі медицини. Згодом набував досвіду в Лондоні й Парижі, але перебував там недовго, здебільшого зосереджуючись на вивченні особливостей функціонування тамтешніх сиротинців. Отже, Генріх навчався краще розуміти світ дитини.

У 1909 році під час відвідування маленького дитячого будинка, який був частиною новоутвореної асоціації Допомоги сиротинцям у Варшаві, Генріх зустрів Стефанію Вільчинську, яка потім стане його помічницею. Після повернення до Варшави у 1910 році, Генріх почав працювати у Товаристві допомогти сиротам і йому запропонували бути директором нового сиротинця для єврейських дітей «Dom Sierot». Там він і працював до кінця свого життя.

«Dom Sierot» був найсучаснішим будинком на той час на вулиці Крохмальна, 92. Ця будівля — одна з перших у Варшаві, яка на той час мала електроенергію та внутрішній водопровід, у ній усе було вишуканим і сучасним. Триповерховий будинок із кімнатою на горищі (це був кабінет й одночасно спальня Корчака) був якнайкраще пристосованим для проживання великої кількості дітей. До речі, Я. Корчак не випадково обрав собі кімнату на горищі — саме там було достатньо простору, щоб писати й розмірковувати. До його кімнати з величезним вікном вело дуже багато сходів. Тут він годував пташок хлібними крихтами, порівнюючи їх поведінку й характер із темпераментами тих дітей, що були під його опікою: «Цей, схожий на Йоске, бо він сам, як той, першим вибирає найбільші шматки їжі. Цей, як Малкеле, — сором’язливий. Цей, як Ітзік, — обережний, він чекає, поки інші пташки розлетяться у різні сторони, щоб насолодитися своєю їжею».

У будинку також було дві великі спальні кімнати: одна — для хлопців, а інша — для дівчат. Це були оазиси миру і щастя для цих дітей. У той час інші сиротинці мали вигляд похмурого й гнітючого місця, де основним принципом виховання були тілесні покарання. На противагу цьому,             Я. Корчак дотримувався інших методів. Особистий авторитет Пана Доктора, любов до дітей, повага до їх — усе це відрізняло «Dom Sierot» від усіх інших.

На першому поверсі будинку був великий хол, який використовували як їдальню; ігрова кімната, де грали в шахи; кімната, де виконували домашнє завдання; велике фортепіано теж стояло там. Ще на першому поверсі було «тихе» місце для тих, хто хотів помолитися вранці.

Із другого поверху на перший вели розкішні сходи з колонами. Окрім цього, тут був спеціальний механізм, який подавав їжу і тарілки з кухні на перший поверх.

Для того, щоб вихованці мали можливість часто гратися на свіжому повітрі, за будинком був великий внутрішній двір. Також на першому поверсі була кімната двірника. Ванни знаходилися в підвалі. Щотижня дітям підрізали нігті, часто цим займався сам Я. Корчак. Волосся дітям також регулярно підстригали.

Своєю помічницею Я. Корчак обрав Стефанію Вільчинську — пані Стефу (міс Стефу). Вона походила з аристократичної родини. Закінчила Бельгійський університет в місті Лінг. Стефанія мала добрі організаційні здібності — те, чого Пану Доктору дуже не вистачало.

Стефа з Корчаком працювали разом, доповнюючи один одного більше ніж три десятиліття. Це була ідеальна професійна співпраця людей, близьких духом і переконаннями. Хоча Стефа і була молодша за Пана Доктора на вісім років, проте вони удвох випромінювали любов до людей, особливо до дітей, яких прагнули виховати порядними людьми. Стефа, як і Корчак, теж прагнула навчати бідних. Вона змогла поєднати оригінальні інноваційні підходи Я. Корчака до дітей і своє по-материнськи ласкаве й турботливе ставлення до вихованців. Ці фактори були підґрунтям успішного управління сиротинцем.

Хоча Стефанія була відповідальною за побутові щоденні справи, її вплив на роботу дитячого будинку відчувався усюди. Всі радилися з нею стосовно різних питань. Вона наче «з’являлася» в потрібний момент. Це все впливало на дітей, даючи їм впевненість у тому, що вони будуть захищеними в будь-якій ситуації. Стефа була їм «матір’ю», а Корчак — «батьком», котрі вдвох робили сиротинець оазисом любові і миру.

Януш Корчак був вродливим чоловіком з борідкою та вусами. Його лиса голова робила чоло ще вищим. Вона сяяла, так само, як і його особистість. Він мав легку щиру посмішку, чудове почуття гумору, часто навіть сміявся над самим собою. Його очі були сапфірово-блакитні і завжди сяяли. Педагог постійно одягав довгий халат кольору хакі з блокнотом в кармані для того, щоб швидко занотовувати поведінку дітей (усі його ретельні нотатки, заміри росту та ваги були втрачені під час Голокосту).

Під час Першої світової війни Корчак знову вдягнув військову форму. На час його відсутності Стефа опікувалася сиротинцем сама.

Я. Корчака, відправили на російський фронт, де він мав змогу побачити жахливий вплив війни на дітей. Під час перерв між тяжкими боями він написав свою найважливішою працею — «Як любити дитину». В цій кривавій атмосфері Великий Педагог писав про любов до маленької особистості, а також виклав свої особисті філософські погляди на методи виховання: «Ми повинні прожити почуття дітей. Дати їм умови для кращого розвитку, щоб вони могли зростати, дорослішати, принести світові краще майбутнє». Ця книга була опублікована у 1919 році.

Філософські погляди на методи виховання були також головною темою ще однієї його книги — «Король Мацюсь Перший», опублікованої в 1923році. Це історія про маленького хлопчика, якому дісталося у спадок королівство після смерті батька. Ця книга перекладена багатьма мовами, її читають діти по всій Європі. У 1923 році Я. Корчак написав продовження — «Мацюсь на безлюдному острові».

         Інша книга — «Чарівник» (також відома як «Кайтек-Маг»), написана в 1935 році, передбачила появу популярної серії книг про Гаррі Поттера. В ній йдеться про школяра, який отримує чарівні сили. Хлопчика не вчили, як застосовувати магічні сили, які він в Хогвартській школі чарівників повинен був навчитися використовувати та контролювати. Незабаром його чарівні сили викличуть великий хаос у Варшаві і змусять хлопця покинути країну та блукати світом. У цій книзі Я. Корчак стверджує, що з владою приходить і відповідальність. В одному зі щоденників Педагог писав: «Все, що я роблю, і все, що я пишу, — для того, щоб підготувати дітей до дорослого життя у новому світі, який вони самі перебудують. Діти не тільки отримують, їм також потрібно давати… Вони більше вчаться самі у себе».

         У 1919 році новаторські й успішні освітні методи Я. Корчака набули популярності. Він був членом численних соціальних та освітніх організацій, популярним оратором, проводив різні лекції та семінари в коледжах. Оскільки його ідеї визнали новаторськими й успішно апробованими, йому й Марині Фальській було запропоновано спільне керівництво польським католицьким сиротинцем «Nasz Dom» («Наш Дім»). Педагог погодився керувати ще й католицьким сиротинцем, і займався цим протягом 15 років, успішно розподіляючи час між двома дитячими будинками.

Відповідно до своєї педагогічної філософії Я. Корчак створив систему самоврядування в дитячому будинку «Dom Sirot». Дотримуючись принципу розвитку відповідальних громадян, у цій новоствореній дитячій республіці кожен вихованець мав право голосу. Дорослі, у тому числі сам Пан Доктор і Стефа, були підпорядковані цим правилам. У дитячому будинку була можливість самостійного суду, самокритики та самовирішення проблем. Дитина має право судити та бути осудженою своїми однолітками. Корчак продовжував акцентувати увагу на здатності вихованця брати на себе відповідальність й обов’язки перед однолітками; на саморозвитку та зростанні психологічної стійкості, сплетеної морально-етичними цінностями; на любові й повазі; на сподіванні на краще майбутнє.

Також була унікальною «система покарання»: пояснити, порадити, застерегти, ознайомити з правилами, переекзаменувати вдруге себе та свої можливості. Варто наголосити, що в усіх інших сиротинцях у світі, сироти жили в жалюгідних умовах, постійно побоювалися тілесних покарань та репресивних заходів, вони погано харчувалися, мали найгірший одяг, при цьому ще й жили в умовах морального тиску й страху. Отже, було прийнято рішення про заснування «правосуддя». « Суддів» обирали щотижня з тих, хто не мав порушень на попередніх тижнях. Кожен мав право висловитися, починаючи з персоналу пральні (могли розповісти, чий одяг був брудний або розірваний), закінчуючи сторожем (який завжди бачив першим неприпустиму поведінку на майданчику).

Прощення завжди було першим покаранням, тому що помилка була найкращим способом дізнатися, як не робити її знову. Підвищення самооцінки та самовдосконалення вихованців — були найважливішими для Я. Корчака.

Самі «покарання» називалися «параграфами». «Параграф 100» вважався найменшим покаранням, зазвичай, був незначним. Було лише декілька ситуацій, коли давали максимальне покарання — дитину просили залишити притулок.

Була також розміщена дошка оголошень, схожа на такі, які знаходяться в коридорах муніципальних судів. На дошці був перелік усіх випадків, за які передбачено покарання. Вона була розташована на видному місці, і кожен міг побачити й ознайомитися з написаним. На ній було розміщено інформацію у два стовпчики. В одному були «незгоди» (іноді дуже емоційними), а в іншому «вираження подяки». Наприклад, «дякую за те, що допомогли полагодити моє ліжко» або «дякую, що Яків пробачив мені». Якщо дитина була надто низькою, щоб написати на дошці оголошення, то інша, вища або старша дитина допомагала, піднімаючи меншу або навіть писала для тих, хто ще не міг писати. Ця дивовижна ідея сприяла тому, що старші діти почали піклуватися про менших.

Іноді конфлікти були «врегульовані поза судом», оскільки діти змогли піти на компроміс і їх розбіжності у думках були стерті з дошки оголошень.

Серед інших нововведень Я. Корчака в сиротинці було і видання щотижневої газети, редакторами якої були самі діти. За це вони отримували маленьку символічну зарплатню. Ця газета була додатком до щотижневої польсько-єврейської газети «Nasz Przheglad», його називали «Maly Przheglad» («Малий Огляд»). Це видання для сиротинця було першим у Польщі. В ній діти відверто писали про свої думки, переживання, ділилися досвідом. У ній також оприлюднювали рішення суду. Щотижня Я. Корчак теж публікував свою статтю чи одну з повчальних історій.

Вранці в суботу, після сніданку та перед тим, як відвідувати родини, діти збиралися, щоб послухати газету, яку хто-небудь читав уголос. Отже, навіть наймолодші вихованці могли ознайомитися з новинами. Після цього обговорювали події тижня, рішення суду, вирішували інші проблеми.

Цікавим із погляду педагогіки було також голосування за прийняття новачка до дитячого будинку. Під час сніданку Я. Корчак ходив по їдальні й роздавав кожному три картки: одну з плюсом, іншу з мінусом, а третю — з нулем. Якщо сподобався новий вихованець, ви кидаєте картку з плюсом в дерев’яну виборчу коробку, якщо ні — картку з мінусом. Якщо вам байдуже, кидаєте картку з нулем. Голосуванням визначали рейтинг цієї дитини. Найвищі рейтинги мали ті, хто добре поводилися і знаходили спільну мову з іншими. Ця категорія мала більше привілеїв, дозволяла йти в кіно, бути членами «Суду Правосуддя» та отримати робоче завдання на вибір. В окремих випадках деякі навіть були названі королевою або королем і мали право вибору першими. Після найкращих були ті, хто отримав «байдужий» рейтинг. Після них — декілька дітей, які отримали картки з мінусом. Це, на жаль, були дуже «важкі» діти. Тим не менш, перш ніж попросити дитину залишити дитячий будинок, їй завжди давали ще один шанс. Таке голосування дозволяло дітям мати більше прав на самоврядування. Вони були під юрисдикцією не дорослих, а однолітків.

ГРАФІК РОБОЧОГО ДНЯ

Ранки. Біля спалень був столик, де щоранку для кожної дитини виставляли пронумеровані склянки із риб’ячим жиром. Як педіатр Я. Корчак знав, що вихованцям потрібні додаткові вітаміни, які сприятимуть фізичному розвитку. Поруч із склянками також були розподілені невеликі шматочки хліба, які допомагали полегшити засвоєння риб'ячого жиру.

Біля їдальні була маленька кімната («тиха»), де можна було вранці помолитися або почитаючи «Кадіш» (молитву за померлих). Плакат із молитвою « Modeh Ani» постійно висів там на стіні. Також перед сніданком був час для фізичних вправ, які виконували як дівчатка, так і хлопчики.

Помічники або «апітропуси» (ще одне нововведення Я. Корчака) були студентами університету, які мали кімнату та плату за чотири години повсякденної роботи з дітьми. Вони отримували безцінний досвід, працюючи як «сестри» та «брати», допомагаючи з домашнім завданням, граючи в ігри та допомагаючи з уроками гри на фортепіано.

Як діти, так і вихователі, отримували досвід від цієї роботи. Коли в сиротинці з'являлася нова дитина, їй призначали вихователя-наставника, щоб допомогти адаптуватися в колективі. Протягом приблизно трьох місяців наставник навчав дитину заправляти ліжко, допомагав із виконанням домашньої роботи. Новачок відчував себе членом громади.

Все це було необхідно, тому що вихованці, зазвичай, приходили з різних сімей, здебільшого були сиротами або мали одного з батьків, який не міг дати ради своїм дітям. Часто результатом такої ситуації була антисоціальна поведінка, оскільки дитина не мала емоційної підтримки батьків. У них були страх, тривоги, їм не вистачало довіри до дорослих. Проте Я. Корчак та його методи виховання допомагали полегшити ці проблеми. Педагог, пані Стефа та вихователі демонстрували таким дітям повагу, любов та довіру, те, чого ті нещасні не бачили до життя у сиротинці. Незабаром нова дитина вже могла допомагати іншим одноліткам. Це була велика родина. Діти стали незалежними, самодостатніми, росли в любові й формували свій світогляд.

У дитячому будинку кожен мав чисті простирадла, повноцінне харчування і персональні «комірки» (шафи). На них було написано ім’я дитини і вони були абсолютно приватними — це було місце, де дитина могла зберігати свої цінні речі. Ніхто не наважувався відкривати комірку іншого, і, як правило, не було ніяких крадіжок.

Коли помічник бив в гонг і казав «Смачного!» — це був сигнал, щоб починати їсти сніданок. Кожна дитина мала персональний номер, який був ідентифікатором багатьох речей у дитячому будинку, навіть того місця, де їла дитина.

Школа. Я. Корчак наполягав на тому, щоб діти були освіченими, щоб цікавилися всім тим, що відбувається у зовнішньому світі, тому вихованці ходили до школи у своєму районі. Пізніше, після створення гетто, вони мали змінити свій устрій життя.

У будні дні Стефа давала кожній дитині бутерброди, перед тим, як вони йшли на цілий день до школи, уважно оглядала її або його зовнішність. Черевики мали бути начищеними, а одяг — охайним.

Після школи дітям допомагали їх вихователі: виконували з ними домашні завдання, брали участь у різних ігрових заходах. Також кожен вихованець мав побутові обов'язки — дотримуватися особистої гігієни, бути охайним, прибирати в комірці, застеляти своє ліжко. Найменші діти мали півгодини на цю роботу, підлітки — годину, старші — дві години. Протягом усього періоду перебування в сиротинці до них ставилися, як до «маленьких людей», поважаючи їх особистість, а також формуючи відповідальність за благополуччя колективу. Всі завдання негайно виконували. Я. Корчак також брав участь у прибиранні — мив підлогу й чистив обідні тарілки.

Гуртки. Вихованці завжди мали час для уроків музики та різної гурткової діяльності. В сиротинці були гуртки шиття, фотомайстерності, різних ремесел. Я. Корчак сам грав на акордеоні і таким чином вони мали маленький оркестр. Педагог любив жартувати з дітьми і створював «щасливий» будинок. Одного разу, коли він, граючись, з’їхав по перилах, то отримав покарання, оскільки це було проти правил. Тим не менш, діти запам’ятали цей кумедний випадок, за який він поніс покарання по параграфу 100 («Setka»), що значило «отримати ляпас по зап’ясті».

Сон. Велика спальня ділилася на 50 дівчат та 50 хлопчиків.

Ванні процедури. Щовівторка ванні кімнати, що знаходилися у підвалі, були наповнені шумом радісних дітей. Часто Я. Корчак купав їх сам, миючи волосся та виконуючи необхідний догляд. Він також зважував і міряв дітей, ведучи ретельний запис у своєму невеликому зошиті, відзначаючи прогрес кожної дитини.

Система нагородження. У дитячому будинку не було фізичного покарання. Замість цього Я. Корчак застосовував такі форми впливу як пояснення, похвалу, іноді цукерки, свій власний приклад, походи в кіно, розваги (наприклад, цирк), сувенірні листівки. Він також розробив систему, в якій діти билися об заклад, що їх поведінка покращиться (метод для подолання поганих рис характеру з широкою основою для свободи дій). Наприклад, один вихованець мав шкідливу звичку — часто вживав нецензурні слова. Педагог запропонував подолати її: «Отже, ти лаявся Х разів. А що, як ти обмежив би це до Х разів на день?» Дитина бачила в цьому можливість перемогти в суперечці і таким чином повільно долала свою погану звичку.

Ще одним методом-стимулом покращити свою поведінку були листівки. Наприклад, вихованець вчасно прокидався вранці, досягнув успіхів в інших видах діяльності, проявляв добре ставлення до інших учнів чи допомагав комусь.

         Після того, як вихованці залишали сиротинець, їм вручали листівку з написом: «Ми даємо можливість тобі забрати звідси лише одне — мрію про краще життя, якого сьогодні немає ніде в світі, але коли-небудь буде; життя, наповнене справедливістю». Листівка мала велике значення. (Один із випускників Леон Глузман зберіг свої заповітні листівки і пожертвував їх Лохамей Хагетау та архіву Корчака).

На початку 1930-х у Європі набули поширення багато «революційних» ідей. Однією з них був сіонізм. У 1920-х сталося декілька погромів і відкритих актів антисемітизму у Польщі. Пізніше невелика група молодих іудеїв утворили молодіжні єврейські угрупування і розпочали свій шлях до батьківщини іудеїв у Палестині. Декілька вихованців сиротинця стали учасниками одного з таких угрупувань (зокрема, відомо про Хашомера Хацаїра — учаника соціалістичної сіоністичної організації).

Одна з улюблениць Стефи — Фейга Ліфшиц Байбер іммігрувала до Кібуцу Ейн Харода (комунальне сільськогосподарське поселення) у північній Палестині. Стефа згодом відвідувала свою колишню ученицю і була дуже вражена філософією Кібуцу, його діяльністю, високим рівнем освіти тамтешніх дітей, комфортними умовами їх проживання в комунах.

Під час своєї другої подорожі туди Стефа мала змогу ще більше опанувати методи роботи з дітьми, закріпила зв’язки з колегами-викладачами. Під час третього візиту вона вже залишились в Кібуці Ейн Харод більш ніж на рік, працюючи в місцевому сиротинці, набуваючи навичок роботи з вихованцями за новою методикою.

У той час діти перебували окремо від своїх батьків, і мали змогу перебувати з ними лише 2-3 години на день. Увесь інший час (сон, харчування, навчання) вони проводили у сиротинці. До речі, ця методика проіснувала довго, змінилась лише протягом останнього десятиріччя. Саме листи Стефи до Я. Корчака пробудили у ньому інтерес до колективного способу життя Кібуцу і змінили устрій сиротинця. Педагог також був вражений новаторськими ідеями фермерів, як зробити землю родючою.

Я. Корчак також двічі відвідував Палестину. Вперше — у 1934 році, провівши там три тижні. Удруге — в 1936 році, залишившись на шість тижнів. Він також відвідував Кібуц Ейн Харод, започаткувавши традицію, яка продовжується і до сьогодні, — запускання повітряного змія. В одному зі щоденників читаємо: «У Кібуці Ейн Харод вітри особливо сильні, і це дуже добре для запускання змія. Повітряні змії — подарунок дитині від вітру». Він знав, що дітям потрібно дати можливість злетіти духовно, а запускання повітряного змія символічно давало їм таку можливість.

Я. Корчак також планував жити в Палестині, але не зміг досконало оволодіти івритом. Ця мова була потрібна йому, щоб безпосередньо спілкуватись із дітьми. Також важко було пристосуватися до клімату, який був набагато жаркішим, ніж в Польщі влітку і взимку. Окрім цього, Педагог не міг залишити своїх дітей, які потребували його уваги в Польщі.

Однак зустрічі в Палестині зблизили його з євреями та іудеями. Під час своєї першої подорожі він став членом іудейського Агентства освітньої дирекції. Після другої подорожі Я. Корчак об’їздив усю Польщу, читаючи лекції про Палестину та молодіжний рух Хехалуц Хацаїр. Якщо він не зміг жити там, можливо, міг би вплинути на інших змінити місце проживання.

Повернувшись у Польщу, Я. Корчак розпочав радіопрограму «Розмови зі Старим Доктором», виступаючи у ролі добродушного дитячого педіатра. Програма була присвячена проблемам виховання дітей, їх взаєминам із батьками або однолітками. Розмови були дуже теплими і гумористичними, як і сам Я.Корчак. Педагог змушений взяти псевдонім «Старий Доктор», оскільки запеклий антисемітизм ускладнив існування євреїв у Польщі, тож ніхто не зміг би дізнатися, що мудрий і милосердний «Старий Доктор» був євреєм.

В середині 1930-х політична ситуація змінилась, особливо після смерті терпимого до релігії Йозефа Пілсудського, лідера Другої Польської Республіки (1926-1935). Після цього влада радикальних груп правого крила, що сприяли відкритим антисемітським почуттям, посилилась. Тож коли нацисти вторглися до Польщі у 1939 році, радіопрограма, незважаючи на шалену популярність, припинила свою діяльність. Жоден із євреїв не мав доступу до ефіру! Я. Корчак почувався спустошеним після припинення програми.

Коли почалась Друга світова війна, нацисти постановили, що всі євреї мають переселитися до гетто і носити пов’язки із зіркою Давида. Я. Корчак відмовився від цього і був покараний ув’язненням. Пізніше його звільнили друзі-філантропи.

Сиротинець також не став винятком. Вихованці були змушені переїхати з Крохмальної 92 на Холодну 33, а пізніше — на Сієнна 16/Сліска 9. Згодом Я. Корчак мав великі труднощі з постачанням продуктів для дитячого будинку. Тим не менш, він боровся за права, використовуючи всі можливі джерела ресурсів. Тоді Педагог почувався знесиленим, слабким і втомленим, але ніколи не здавався, завжди намагався утримувати дитячий будинок на належному рівні.

Усі його друзі, навіть Марина Фальська (польсько-християнського дитячого будинку), спонукали Корчака втекти з гетто, але він відмовився. Педагог сказав: «Ніхто не залишає своїх хворих дітей і тих учнів, яким загрожує небезпека, тому і я не відмовлюся від них зараз».

Я. Корчак відчував, що кінець поруч, але не хотів вірити в це. Він розіслав запрошення до Великої варшавської єврейської громади на дитячу п'єсу «Пошта», режисером-постановником якої був один із консультантів сиротинця Естерко Вінгоров. Автором п’єси був Рабіндранат Тагор (цей твір був у переліку книг, заборонених нацистами). В основі твору відтворено настрій вмираючого гетто, головний герой — помираючий індуський хлопчик. Всі актори були дітьми з сиротинця. Я. Корчак сказав, що він обрав цю п’єсу, щоб навчити дітей та глядачів мирно прийняти Ангела Смерті.

Запрошення було датовано 15 липня 1942 року. У ньому написано: «Ми не даємо обіцянку, не маючи певності. Ми переконані, що година, проведена під час п’єси, пробудить у вас найвищі відчуття. Тому запрошуємо вас у суботу, 18 липня 1942 р. о 4:40». Запрошення було підписано директором будинку сиріт Голдзміттом Дж. Корчаком.

Незважаючи на те, що нацисти вже розпочали ліквідацію Варшавського гетто, Педагог до останнього не вірив, що діти також стануть жертвами жорстокості гітлерівців. Його останній запис у щоденнику датується 4 серпням 1942 року: «Я поливаю квіти. Моя лиса голова у вікні є доброю мішенню! В нього рушниця. Чому він не реагує, а спокійно дивитися? Він не отримав наказу. Можливо, будучи цивільним, він був сільським вчителем, або нотаріусом, можливо, двірником в Лейпцизі або офіціантом в Кельні? Що він робитиме, якщо я кивну до нього? Привітно помахає рукою? Напевно, він навіть і не знає, що відбувається насправді? Він, може, лише вчора прибув звідкись здалеку».

У той же час друзі Я. Корчака домовились, щоб було доставлено підроблені документи, необхідні для втечі, проклали безпечний маршрут, даючи йому шанс втекти. Але Пан Доктор не міг залишити своїх дітей. Він був їхнім батьком, тому не зміг.

Одного дня настав їх час. Це був спекотний день — середа п’ятого серпня 1942 року. AUS! («На вихід!») кричали нацисти. Корчаку та всім 192 дітям і сімом співробітникам сиротинця було наказано покинути притулок і крокувати вулицею три милі до вагонів на Умшлангплатц.

Марія Берг у своєму щоденнику «Варшавське Гетто» писала про цей жахливий момент так: «Сиротинець Януша Корчака тепер порожній. Кілька днів тому ми всі стояли біля вікон і дивилися, як німці оточують будинки. Вихованці, тримаючи одне одного за свої маленькі ручки, почали йти до виходу. Серед них були малюки двох або трьох років, а найстаршим з дітей було приблизно тринадцять. Кожна дитина тримала у руці невеликий пакет».

Свідок тих днів Джошуа Перле згадує: «Януш Корчак крокував попереду з високо піднесеною головою, тримаючи за руку дитину. Він був без капелюха, в шкіряному поясі навколо талії і у високих чоботях. А з декількома медсестрами крокувало приблизно двісті дітей (насправді 192), одягнених у чистий і гарно випрасуваний одяг, ніби йдучи до вівтаря».

Вони крокували рядами, організувавши процесію. Один з очевидців (Еммануїл Рингллум) писав: «Це був не марш, це був організований безсловесний протест проти вбивства».

Ця подія була згадана також у книзі Владислава Шпільмана «Піаніст»: «Він розповів сиротам, що вони виїжджають за місто, тому мають бути веселими. Нарешті є можливість змінити жахливі задушливі міські стіни на поля квітів, струмки, де можна купатися, де ліси, повні ягід і грибів. Він сказав їм одягти їх найкращий одяг, і так вони вийшли надвір парами, красиво одягнені і в гарному настрої».

Я. Корчак тримав наймолодшу дитину (приблизно семи років), на руках, а іншу — за руку. Зелений прапор сиротинця з кленовим листом посередині і з зіркою Давида — давнім символом євреїв — розвивався легким вітром.

Діти були спокійні, адже їх пан Доктор був із ними. Але що насправді він їм сказав? Чому вони так вірили?

Невідомо, чи співали діти ідучи, але жоден із них не плакав і не кричав. У кінці йшла пані Стефа — вірний помічник Я.Корчака і друга мати дітей, за нею — персонал будинку.

Усі вони відчували себе у безпеці завдяки присутності Пана Доктора.

На Умшлангплатці (місці депортації) один із нацистів впізнав Я. Корчака: «Це не Ви є автором «Маленького Джека»? Це гарна книга, я читав її, коли був дитиною», — сказав він. А потім запропонував Я. Корчаку можливість уникнути смертельного вироку. Педагог відмовився.

Нічого не відомо про останню частину їх подорожі, крім того, що всі вони були засуджені до найвищої міри покарання в таборі смерті Треблінка.

Дух Я. Корчака живе в усьому, чого він досяг протягом свого життя, присвяченого захисту дітей. Хоч він і не зміг врятувати своїх вихованців від жахливої долі, його наполягання на тому, щоб діти мали право на любов, повагу, освіту, безпеку — надихають інших у всьому світі на різні освітні, суспільні та соціальні звершення.

Уже на початку 1924 року його ідеї надихнули Лігу Націй на укладення Статуту про права дітей. 20 листопада 1959 року Організація Об'єднаних Націй ухвалила Загальну декларацію про права дитини, за основу якої було взято більшість ідей Корчака.

Існує Міжнародна Спілка Януша Корчака, членами якої є більше ніж двадцять країн, включно зі США, Канадою, Об’єднаним Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Бельгією, Нідерландами, Францією, Польщею, Японією, Киргизстаном, Швейцарією та Угорщиною. На його честь в Ізраїлі та Польщі випущені пам'ятні медалі, монети, поштові марки.

Значна кількість шкіл по всьому світу була названа на честь Я. Корчака, деякі з яких дотепер використовують його методи навчання. Сяючий гірський центр мирного дитинства Нью-Йорка, очолюваний Маріолою Страхлберг, теж упроваджує ідеї виховання, започатковані Я. Корчаком.

Гетто-бійці Кібуцу (Lochamei HaGhetaot) в Ізраїлі мають архів творів Я. Корчака і численних книг про нього. Вони також проводять семінари для ізраїльських та арабських студентів із тих дисциплін, що стосуються ідей Педагога і його філософії. Вони допомагали видавати та перекладати його книги з оригінальної польської на іврит. Також є невеликий музей «Дитині», присвячений Я. Корчакові.

Відомий польський диктор Анджей Вайда зняв фільм про життя і смерть Я. Корчака, який отримав світове визнання.

Папа Іван Павло II казав про Педагога так: «Сьогодні для світу Януш Корчак є символом справжньої релігії та справжньої моралі».

На честь Я. Корчака по всьому світу встановлено пам’ятники: один є на вході у Парк-авеню Синагоги в Нью-Йорку; в саду Яда Вашема є дуже велика скульптура Я. Корчака з простертими руками (немов захищаючи дітей); ще один пам’ятник знаходиться перед Крохмальною 92 у Варшаві.

Януша Корчака також визнали святим на тому ж рівні, що й Мартіна Лютера Кінга чи Матір Терезу.

Недавно польський уряд визнав 2012 рік роком Януша Корчака, вшановуючи цим сімдесяту річницю його смерті і соту річницю заснування «Дому Сиріт».

Так, Я. Корчак був легендою, але живою й реальною легендою. Педагог щиро вірив у права дітей, утверджував моральне виховання і був скульптором дитячих душ. Стурбований трагічними подіями в суспільстві, проголошуючи моральний релятивізм, Я. Корчак утверджував цінності, які об’єднують людей, сприяв поширенню добра й любові. Я сподіваюся і щиро вірю, що усі дотримуватимуться принципів його дивовижної людяності і виконають його найзаповітнішу мрію — створення кращого світу.

Над перекладом працювали учні 8-Б класу:

Ткаченко Ліза, Агаєва Лейла, Кирилюк Аліна