Невчасно, ще й як невчасно…

Така молода, красива, повна сил і добрих намірів.

Пішла з життя наша Наталочка, Наталія, Наталія Степанівна Андрійко. Любима учнями, шанована вчителями. Завжди усміхнена і заклопотана, бо якщо ти вчитель, то твоя робота ніколи не закінчується. Навіть пізно ввечері, коли ти ледь добираєшся додому, а голова твоя повна думок про свій клас, улюблених діточок, шкільні проблеми…

Вона давно працювала в нашому ліцеї, майже все своє доросле життя, з 1984, біля 35 років. Працювала з ентузіазмом, не шкодуючи себе. В минулому була активним комсомольським діячем, бо щиро вірила в радянські ідеали, як і багато з нас. Але зміни прийняла достойно. Вона була завжди серед молоді, була її поводирем і прекрасним організатором.

Школу любила несамовито, для неї школа – це все її життя. Вона шукала нові шляхи у вихованні дитини, підтримувала прогресивні починання і пишалася нашим ліцеєм, його роботою, була творчою частиною його колективу. Всі ці роки вона займалася виховною роботою в ліцеї. І багато учнів пам’ятають, як вона виручала їх із складних ситуацій. Вона була закохана в російську літературу, яку викладала багато років, а потім і у зарубіжну літературу, яку викладала уже українською. Вона була вірним другом для багатьох з нас. Колеги частенько бігали до неї за різними порадами. Вона вміла дружити з учнями, вони довіряли їй свої таємниці, деякі з них були закохані в неї. Вона щиро допомагала багатьом: учням, колегам, батькам своїх учнів і своїй улюбленій дочці Анечці, а потім і своїм онучкам, про яких завжди говорила із захопленням і любов’ю…

Вона була сповнена жіночої чарівності, не мінялася і не старіла, залишалася такою ж привабливою, яку ми знали її протягом багатьох років. Такою ж чарівною ми і запам’ятаємо її.

Сумуємо, співчуваємо родині та близьким і пам’ятатимемо завжди.