Розділ 1

Іцхак Белфер

На момент цього інтерв’ю (квітень 2001р.) Іцхак Белфер жив у квартирі на першому поверсі в Іллігві (Тель-Авів). Він провів мені екскурсію квартирою, в якій проживає зі своєю дружиною багато років. Біля будинку був маленький садочок із бронзовими статуями, автором яких був сам Іцхак Белфер

           «Ось одна з моїх скульптур, присвячена Я. Корчаку, де він сам, а ось іще одна, де його відтворено з кількома дітьми. Перша робота отримала назву «Горе», а інша — «Гетто». На всіх обличчях я намагався передати емоції, зокрема, смуток і біль.

         Для своїх картин я цілеспрямовано використовував виключно чорний колір. Значення темного чорного кольору, я сподіваюсь, зрозуміло глядачеві. Один із малюнків — це сам Корчак, який дивиться прямо на мене. Це не випадково: він мав тривалий вплив на мене протягом всіх років. Я також ілюстрував дитячу книгу «Король Мацюсь» (про дитину-короля утопічної республіки).

         Я. Корчак дуже любив дітей, дуже прикро, що існує мало філософських дитячих книжок, таких як «Король Мацюсь», написаних івритом та англійською.

Я узяв польський варіант твору, спростив мову для дітей молодшого віку (від 6 до 7 років) і проілюстрував її. Тепер мені потрібно знайти видавця.

Моя ілюстрація зображає те, як старий король помер і Мацюсь посів його місце. На другому малюнку зображено той момент, коли головний герой перетворив найбільшу ляльку у світі на живу дівчинку. Пізніше він зустрічається з Фелігом, своїм товаришем по команді та другом.

За сюжетом твору, Метт навчається у тій же школі, що й Феліг, і йому нудно. Починається війна, і вони тікають разом на фронт. Піддані шукали свого короля, проте не знайшли. Вони виготовили маріонетку, яка посіла місце правителя, і люди думали, що це справжній король. Тим часом Маріолета захопили у полон, де його оглядає лікар, який виглядає, як Корчак. Я навмисно представив цього лікаря, адже гадаю, це гарна ідея. Лялька діє, як справжня людина: він програє війну, але отримує медаль за свою хоробрість. Згодом Маріолета звільняють з полону і він повертається додому справжнім героєм.

Я скоротив твір Я. Корчака з 250 у декілька сторінок. Зрештою, маленькі діти мають змогу читати скорочену версію, а потім вони можуть прочитати оригінал. Можливо, ми повинні співпрацювати, переклавши це англійською мовою? Шкода, що маленькі діти не мають для себе інших варіантів. Сподіваємося, що незабаром матимуть!

Думаю, продовження сюжету «Короля Мацюся» також має бути в Африці з усіма елементами фантастики. Це також потребує цікавих якісних ілюстрацій.

Є цікава англомовна книга, видана Сандрою Джозеф, — «Голос для дитини». В ній численні цитати із книг Я. Корчака «Як любити дитину» і «Повага до дитини». Ілюстрації мої, деякі з яких були зроблені спеціально для цієї авторки.

Багато дітей розповідають нам цікаві історії зі свого дитинства. Місія мого життя — розповісти про Януша Корчака. Було створено програму ізраїльського освітнього телебачення про мою історію та зв’язки з Корчаком, яка щороку транслюється в День пам’яті Голокосту імені Йома-Ха-Шоа. Я виріс у віруючій сім’ї і отримав ім’я Їтчо. У 4 роки пішов у чедер (єврейська релігійна початкова школа тільки для хлопчиків). В мене було четверо братів і двоє сестер, ми носили великі чорні ярмульке (кіпа) і довгі пейси. Коли я був ще дуже маленьким, раптово помер батько. Моя мама тоді була вагітною моєю наймолодшою сестрою, яку назвали Міріам (Мірель). Сестра так ніколи і не бачила нашого батька. Ми всі переїхали жити разом до бабусі з дідусем, які тоді були дуже важливі в моєму ранньому житті.

Мій дідусь мав декількох коней та возів, і це приносило нам заробіток після смерті мого тата. Я пам’ятаю свою бабусю, віруючу та інтелігентну жінку, яка завжди мала цукерки в кишені. Щоразу, коли я розповідав їй щось напам’ять, то отримував цукерку. Пам’ятаю, як вона сиділа біля вікна, читаючи велику книгу, можливо, Біблію.

Нас жило разом восьмеро людей (враховуючи мого неодруженого дядька). Це були важкі часи для нас усіх, особливо для моєї мами, оскільки вона не могла працювати з такою великою кількістю дітей. З іншого погляду: хто б піклувався про нас? Тоді моя мати попросила взяти хоч одну дитину до сиротинця Корчака. Моя наймолодша сестра Мірель була ще занадто малою, а найстарша — завеликою. Люди з Єврейської спільноти ходили перевіряти будинки кандидатів до сиротинця. Мені пощастило, що я був відповідного віку.

         Пам’ятаю, коли моя мати вперше відвела мене до дитячого будинку   Я. Корчака, пригадую, як сидів на колінах у «Доктора» і грався з його бородою весь той час, що нас опитували. Також пам’ятаю, як я грався з його окулярами. Ми перебували в дуже маленькій кімнаті, де ледь вистачало простору для стільця для моєї мами та для Корчака.

         Пам’ятаю, що сиротинець був величезною будівлею на вулиці Крохмальній, 92 у Варшаві. Там була велика кімната, де спали приблизно 50 дівчат, а на іншій стороні кімнати спало 50 хлопчиків на одинарних ліжках, виставлених у ряд. Інша кімната, пригадую, була для шиття, де дівчата зашивали весь порваний одяг. Там дівчата працювали приблизно годину, виконуючи свою роботу. Кожен мав завдання. Ми робили все, що могли.

       У сиротинці також була окрема кімната для хлопців, які виконували важчу фізичну працю. Ми всі разом прибирали, слуг не було, ніхто, окрім нас, цього не робив. Нас не примушували працювати, ми просто допомагали, як могли. Це все відбувалося після школи і домашнього завдання. Наприклад, виделки та ложки повинні були бути розкладеними на столах у їдальні. Не пам’ятаю, скільки потрібно дітей, щоб зробити це, можливо, десь п’ятеро. Після вечері ми повинні були прибрати на столах.

         Взагалі було декілька людей, які працювали у сиротинці. Був кухар, який готував їжу, та старші дівчата, які допомагали на кухні. Чи можете ви уявити собі, як це було: приготувати та подати їжу для 120 людей? Деякі діти приносили їжу з кухні, що була у підвалі. Пригадую невеликий ліфт із канатами, що з’єднували кухню з їдальнею. Він піднімав тарілки з їжею в їдальню, а униз спускав брудний посуд. Трьох відповідальних й організованих дітей залучали подавати й прибирати їжу. Праворуч на столі розставляли порції з їжею, ліворуч було місце для брудного посуду. З часом ми звикли працювати у групах швидко й організовано розносити порції. Було дуже весело!

         Пам’ятаю, як нам доручили прибрати сходи й вимести підлогу на першому поверсі. Ми прибирали, виконували ще якусь роботу. Крім того, ми хотіли отримувати нагороди — поштові марки.

         Коли я був у сиротинці, зазвичай, ми відвідували наші родини щосуботи, (якщо сім’я знаходилась у Варшаві). Коли я був маленьким, старші діти проводжали мене додому. Коли мені виповнилося 10, і я підріс, то мені дозволяли самому ходити додому. Часто, щоб зекономити трохи грошей, я йшов пішки, замість того, щоб їхати електричним трамваєм. Так мені вдавалося придбати цукерки або щось ще, як і усі діти. Взагалі, гроші для тих, хто був у дитячому будинку, не були важливими. Ми мали все, що було потрібно. Ось чому я навіть сьогодні не надаю великого значення грошам: добре їх мати, але якщо нічого немає, можу обійтись.

         Незважаючи на те, що моя родина була віруючою, все ж мені вдалося пристосуватись до життя у дитячому будинку. На стіні їдальні був плакат із ранковою молитвою «Мойх Ані» (подяка Богу за відновлення після ночі). Я знав її напам'ять із дитинства і читав постійно. У нас не було часу, відведеного для молитов, але якщо дитина хотіла, йому чи їй дозволялось помолитись у маленькій кімнаті, яка називалась «тиха».

         Щосуботи вранці ми також читали єврейсько-польську газету «Maly Prezglad», яку видавав Я. Корчаком. Він був редактором, але авторами були переважно діти з сиротинця. Пам'ятаю статтю про історію Хануки, можливо, з першого видання в 1926 році. Пан Доктор написав історію про свічки. Зокрема, про одного зі своїх предків про пра-пра-прадідуся який, можливо, був героєм Хануки. Він завжди відчував зв'язок із національними традиціями. Уявіть собі: така дитяча газета в той час!

           О 10.00 ми всі йшли у велику залу, де Я. Корчак оголошував рішення Суду Справедливості, включно з детальним звітом про дії кожної дитини, що призвели до суду. У випадку, коли Мойша вдарив Ісаака, Мойша пообіцяв більше його не бити і був покараний на 100 балів. Це «м'яке» покарання: Мойші сказали не бити Ісаака й інших дітей також. Я пам'ятаю, що деякі вихованці отримували покарання в 300 балів за те, що ставили підніжки іншим дітям і навіть за те, що вони давали копняка. Хто так робить? Коли я робив щось погане, то засмучувався і починав бурмотіти, бо мені не вистачало слів. Це було звичайне покарання, у нас не було фізичних тортур, як в інших сиротинцях. Якщо, хтось із дітей отримував суворе покарання в 700 і більше балів, він чи вона відчували страшенну розгубленість, оскільки їм загрожувало виключення із сиротинця. Якби моя мама отримала лист із попередженням про виключення мене з сиротинця, — це було б великою неприємнітю для неї.

         О 12.00 була святкова їжа для Шабату. Незважаючи на те, що Я. Корчак не був віруючим, він цінував та передавав цю традицію дітям. Після їжі ми відвідували свої родини. Якщо вихованцям було нікого відвідувати,             Я. Корчак особисто проводив час наодинці разом із тими сиротами! Він водив їх до таких цікавих місць! Іноді вони ходили до кінотеатру, в цирк та просто на прогулянку. Він купував їм морозиво і різні смаколики! Вони розповідали нам про це, і ми їм заздрили через ці ласощі. Ми ніколи не думали, що Корчак робить це тому, щоб діти не почувалися самотніми. Зрештою, він був нашою сім'єю, а ми — його.

         Починаючи з 1923 року, ми на 2 місяці їздили у літній табір, який нагадував велику ферму. Це було так прекрасно! Ми носили короткі штанці, сорочки з короткими рукавами, та найголовніше — ходили босоніж. Ми грали на полі, будували маленькі «хатинки», куди запрошували нашу ватагу і грали, грали досхочу! Гілки дерев були нашими «рушницями». Ми були військовими офіцерами, навіть генералами! Це таке задоволення — грати на віжому повітрі і багато міятися!

           Пригадую велику будівлю, де ми їли. Поруч були інші будинки, де ми спали (хлопці та дівчата окремо). Увечері ми часто вечеряли картоплею. Поляки люблять їсти картоплю: в селі її дуже багато. Думаю, було потрібно 50-60 кілограмів (це приблизно 30 фунтів) картоплі для того, щоб нагодувати 120 дітей. 16 вихованців сідали навколо стола і чистили картоплю — це було нелегке завдання! Нам треба було почистити картоплю так, щоб ще щось залишилось. (У той час використовували ножі). Як ви думаєте: скільки часу потрібно було 16 дітям, щоб почистити 50 кілограмів картоплі? Вважаю, що на це вони витрачали щонайменше годину. Вони працювали швидко та весело. Кухар клав цю картоплю в казан для приготування їжі. Кожен отримував дві робочі одиниці за цю важку роботу, але ми були щасливими!

       Окрім роботи, ми мали спеціальні гуртки. Кожен із вихованців займався тим, що подобалося. Пізніше деякі із нас вибрали професії, пов’язані з цією діяльностію, наприклад, я став художником, а мій друг — фотографом. Саме тоді я зацікавився мистецтвом. Одного разу, коли мені було приблизно           9 років, міс Стефа прийшла до мене і сказала: «Ісаак, я знаю, що ти багато малюєш і тобі це дуже подобається. Ти дуже вправний в цьому. Хочу тобі допомогти. Я куплю кольорові олівці, фарби, пензлі й альбом для малювання. Дам тобі ключі до маленької комірчини (маленької кімнати зі шкільним приладдям, таким як гумки, олівці і зошити)». Коли хтось закінчує зошит, він має показати його міс Стефі, яка перевіряла, чи кожна сторінка була списана. Так само і з олівцями: ми також підходили до неї перевірити олівці. Уявіть собі! Якщо навіть не було списаних олівців, щоб їй показати, вона вірила нам і казала: «Наступного разу покажи списані олівці, будь ласка». Таке ставлення додавало взаємодовіри, яка стала частиною нашого характеру. Ця маленька комірчина була лише для мене і мого мистецтва. Після того, як я закінчував домашнє завдання, міг брати ключ у міс Стефи (вона мала дуже багато ключів), іти туди і малювати. Як я пишався цією можливістю — побути наодинці і творити! Інколи міс Стефа заглядала до мене, але часто вона проходила повз, не просивши мене показати їй, що я намалював. Вона дала мені незалежність і довіру. Коли я закінчував альбом, вона давала мені інший. Часто я все ж показував міс Стефі чи Корчаку свої роботи і вони проявляли ентузіазм і зацікавленість. Який я був щасливий! Час, проведений у цьому домі, сформував моє майбутнє життя. Я знав, що хочу стати художником, не пілотом, не пожежником чи поліцейським.

         Весь мій життєвий шлях я малював і працював руками. Згодом продовжував вивчати мистецтво, роблячи невеликі перерви в цьому на час війни. Вважаю, що мав природний талант до мистецтва змалечку: ще у другому класі був найкращим художником серед однолітків. Наступного року я був титулованим художником всієї школи. Зрозуміло, що мистецтво було моїм майбутнім, навіть діти в сиротинці знали це.

         Пригадую, Я. Корчака — завжди спокійного, схиленого над своїм записником. Ми ніколи не наближалися до нього в такий час і не турбували, адже він був заглибленим у свої роздуми чи спостереження. Через деякий час, можливо, хвилин через п'ять, він знову був із нами, надихаючи нас і розважаючись із нами. Пан Доктор піклувався про нас, цілував, обіймав і давав поради. Натоміть міс Стефа була іншою: трохи віддаленою від нас, дуже зайнятою організацією господарства в сиротинці. Звичайно, вона відповідала за їжу, одяг, штат вихователів, перевіряла, чи все було гарно організовано. Я. Корчак мав інші обов'язки: фінансове забезпечення сиротинця. Він був, як наші мама та тато, тоді як Стефа була, як мама, яка була завжди зайнята. Я ніколи не помічав, коли Корчак покидав сиротинець, а коли приходив. Будучи ще маленькою дитиною, я думав, що він перебуває з нами постійно. Згодом ми дізналися, що він працював у двох сиротинцях.

           Також Пан Доктор двічі їздив до Ерец Ізраїлю (у 1934 і 1936рр.), але на наше повсякденне життя це не вплинуло: ми почувалися емоційно захищеними, тому не відчули його відсутності. Я знаю, що перебуваючи в Кіббуц Аін Харод Я. Корчак зник. Згодом його знайшли на кухні, де він чистив картоплю. Коли Пана Доктора запитали, чому він там був, почули відповідь: «А в чому справа? Я не їстиму безкоштовно хліб». Як бачимо, цей випадок є яскравим свідченням його філософії. На кухні йому не потрібно було вміти говорити єврейською мовою, щоб спілкуватися з людьми.

Всі хотіли, щоб Я. Корчак залишився, але він не міг говорити з дітьми Кіббуца їхньою мовою. Діти не розуміли польську, російську чи німецьку мови — ті, якими він розмовляв. Пан Доктор був дуже незадоволеним. Вся його сутність, всі його думки були про дітей. Що робити? В Кіббуці було багато нових імігрантів з Польщі, тож вони перекладали йому. Інколи він організовував лекції з питань виховання дітей та їх психології польською мовою. Як бачимо, педагог провів там багато годин із користю. Ще залишились живими ті, хто жив тоді в Кіббуц Аін Харод, і пам’ятають його дуже добре. Вони досі на його честь навесні відзначають свято літаючих зміїв.

         Пам'ятаю, що в дитячому будинку була велика дошка оголошень, на якій розміщували всі новини нашого сиротинця. Діти та дорослі ознайомлювалися з цими оголошеннями, щоб дізнатися, що трапилось за день чи заплановано на тиждень. Ті вихованці, які були замалі для того, щоб читати, зазвичай, просили іншу людину прочитати їм інформацію. Також там був список про розгляд справ у Суді Справедливості. У цей суд подавали скарги на іншу людину, наприклад: «Він вдарив мене; я нічого не робив». Раз на тиждень радник, що сидів на суді, збирав всі скарги та записував їх до книги. Щоранку в суботу, всього п’ять (дітей та дорослих), які не мали жодних скарг, звинувачень та судових справ, обиралися як члени суду (вони змінювалися щотижня). Кожен мав шанс стати членом суду, навіть Стефа та Корчак.

       Також у дитячому будинку ми мали резиденції: для дітей, які добре себе поводили, та для тих, які поводили себе погано. Ми всі намагалися поводити себе добре, щоб залишитися членом-резидентом. Також був ще один цікавий спосіб змінити поведінку. З цією метою призначали старшого вихователя (apitropus). Він (вона) тримали нас у полі зору, спостерігали за діями і допомагали стати кращими.

       Система Я. Корчака завжди була спрямована на зміну поведінки та самовдосконалення. За весь час, який я провів у сиротинці, не пам’ятаю жодної дитини, яка б отримала покарання в тисячу балів або її виключили з сиротинця. Не пам’ятаю ніякого конкретного вихователя-однолітка. Однак пригадую, що вони були схожі на волонтерів, які працювали без платні, отримуючи помешкання та їжу за те, що допомагали нам, дітям. Старшим вихованцям було категорично заборонено бити молодших. Весь дух сиротинця був спрямований на користь дитини, зокрема прояви поваги до інших. І за цим спостерігали пильні очі самих дітей. Ми повинні були дбати про внутрішній контроль, закладений в соціальну структуру сиротинця.

         Пам’ятаю дівчину Ангу, яка зараз (станом на весну 2000 року) живе в Ізраїлі. Вона стала дружиною Адека, який також був у дитячому будинку на посаді вихователя. Вони зустрілись і закохались там в дитячому будинку у Варшаві. Це сталоя приблизно у 1930-х рр. Анга була дуже активною й хотіла змінити весь світ! Вона була безстрашною і не боялися битися навіть із хлопцями. Але в притулку не було приниження. Сьогодні Анга та Адек в досить похилому віці і, на жаль, почуваються не дуже добре.

       Я покинув сиротинець із другом 19 квітня 1943 року (дата повстання Варшавського гетто). Ми працювали, збираючи радіостанції. Разом зі своїм другом, який на рік старший за мене, ми втекли з гетто перед тим, як воно було знищене. Спочатку ми сховалися в поїзді без квитків. Пізніше — йшли через ліс вночі, щоб нас не побачили. Це було так важко, але я йшов зо всіх сил. Так пройшли 100-150 кілометрів за тиждень. Пригадую, як шукали їжу. Це було майже неможливо, але ми вижили. Через деякий час я приїхав до Ізраїля. Ті ж, хто залишився, померли в Треблінці. Після моєї останньої поїздки до Польщі я намалював серію картин, одна з яких була придбана професором мистецтв із Німеччини і тепер прикрашає його будинок. Мистецтво дало мені ширший погляд на життя, і, можливо, глибше розуміння, ніж у тої людини, яка не є художником. Мій мистецький досвід розпочався у притулку Януша Корчака і я дуже цьому вдячний йому за це!»

Над перекладом працювали: Шерін Михайло та Козир Софія, учні 8-А класу