Розділ 2
Міра Каспі
Розмова з Мірою Каспі відбулася 21 квітня 2001 р.
Міра жила у старій частині Тель-Авіва біля Дізенгоф Центр.
Після знайомства вона провела мене на балкон своєї квартири,де висіла велика пташина клітка, в якій жили двоє барвистих тропічних птахів.
Вона з ентузіазмом сказала, що навчилася любити і годувати птахів
«так само, як і Корчак».
«Особиста кімната Я. Корчака в дитячому будинку на вулиці Крохмальна, 92 була розташована на верхньому поверсі. Він жив там, тому що хотів бути ближче до своїх птахів. Там, у маленькій кімнаті, до якої вело багато сходів, було велике вікно, і це давало можливість годувати горобців хлібними крихтами. Птахи з часом навчилися довіряти його старим хитким рукам і Пан Доктор називав їх іменами своїх вихованців. Він полюбляв порівнювати поведінку пташок із деякими рисами дітей: «Цей такий, як Йоске, тому що він висмикує найбільші шматки першим»; «Цей такий, як Малкелех, найкрасивіший із них»; «Це такий, як Іцік, обережний. Він чекає, поки всі відійдуть убік, щоб насолодитися їжею».
Я народилася у Варшаві у 1923 році. Сім’я мого батька була дуже заможна й змогла виїхати до Канади після Першої світової війни. Мій дід був рудим. У нас в усіх «вогняна» особливість волосся. Бабуся й дідусь взяли своїх двох доньок у Канаду і добре там влаштувалися. Мій батько та його молодший брат залишилися в Польщі, оскільки брат був призивного віку. У Польщі батько познайомився й одружився з моєю майбутньою матір'ю.
Моя бабуся згодом повернулася до Польщі, маючи намір вивезти своїх двох синів із країни. Вона взяла для цього багато грошей, сховавши їх під сукнею, а також замовила фургон, щоб довезти синів до корабля. Брати проїхали 100 кілометрів від міста Лодзь. Згодом їх схопила поліція і вони потрапили до в'язниці. Моя мати не знала про це. Мій батько у в’язниці захворів на дизентерію і помер у лікарні.
У цей час моя мама була вагітна мною. Очікувала близнят, але на п'ятому місяці вагітності другий близнюк помер в утробі. Я народилася здоровою і росла з матір'ю мого батька, моєю бабусею, з якою мала особливо теплі стосунки. Пам'ятаю велику ляльку, яку вона купила мені. Але все закінчилося занадто швидко, бо, коли вона отримала повідомлення про смерть сина, не витримала і теж померла. Дід у Канаді залишився самотнім і не надіслав нам допомогу у той важкий час. Я ображена на нього за це.
Моя мати змушена була продати майно і разом зі мною й моєю старшою сестрою переїхати в невеличку хатинку. Влітку було добре, але взимку — дуже холодно. Пам'ятаю, як ми ходили до пекарні, щоб зігрітися. Немає слів, щоб описати, наскільки бідними ми були.
Моя мама була худорлява, але красива жінка. Я схожа з нею характером, але не зовнішністю. Вона шукала роботу, де тільки могла. Пам'ятаю, як одного разу вона кілька кілометрів несла на собі важкий килим, щоб продати його у віддаленому районі. Інколи мама теж брала мене із собою «працювати».
Я була маленькою і тендітною і скоро захворіла на пневмонію. У той час не було жодних антибіотиків. Моя мама відвела мене до лікаря, який застосовував для лікування гарячі банки, за допомогою яких мене врятували. У мене все ще є сліди шрамів на тілі від опіків після тих банок.
До 6 років я допомагала мамі в невеличкій ятці на ринку. Чомусь моя мама повинна була їхати кудись і залишила мене одну. Ми продавали тканину по метру на хустки та носові хустинки. Коли жінки хотіли шарф, я відрізала тканину сама. Одна жінка була вражена, коли побачила, що хтось настільки маленький запропонував зробити шарф для неї. Я попросила її повернутися через 15 хвилин і шарф буде готовий. Жінка пішла, я дістала тканину і відрізала полотно. Все було готово, коли замовниця повернулася. Вона була здивована і думала, що це моя мати так швидко виконала замовлення. Жінка дала мені два злотих, замість одного, як я просила. Польською слово «злотий» означає «золото». У той час це було справжнє золото! Коли мати повернулася, я гордо розповіла їй, що заробила ці гроші. Вона дуже пишалася мною!
Брат моєї матері мав чотирьох дітей і жив далеко від нас, у бідній частині міста. Коли мені було близько 7 років, ми переїхали до його сім’ї і мешкали разом в одній із двох кімнат. Пригадую, що було тільки одне велике ліжко. Двоє з нас спали у голові ліжка, двоє інших — у ногах. Ми звикли тягнути соломинки, щоб дізнатися, хто буде спати в якому напрямку: чия голова буде поруч із чиїми ногами. Ось як ми жили довгий час.
Через деякий час Франція відкрила свої кордони і прийняла нових емігрантів. Мій дядько відразу туди поїхав, а його сім'я залишилася в Польщі. Згодом він таки зміг забрати свою родину до себе. А ми знову залишилися удвох із мамою і не змогли платити за оренду квартири. Влітку ми жили на ринку.
Наступної зими, коли мені було 8 років, ми переїхали жити до старої хворої жінки. Моя мама допомагала їй у всьому, виконувала все, що потрібно. Так ми мали чотири стіни, через які не проходив холод. Мама купила деякі старі меблі. У нас не було газу або електрики. Поруч була меблева фабрика. Один робітник фабрики дозволяв мені збирати залишки деревини. У кімнаті мама ставила великий горщик води на стояк і розводила невелике багаття. Ось так ми готували їжу і грілися взимку.
Моя мати хотіла, щоб ми отримали освіту, і записала нас до школи, але з’ясувалося, що вона не може заплатити за навчання. Так сталося, що про це почула вдова благодійника місіс Мунштук. Одного дня у двері постукали. Це прийшла місіс Мунштук. Я їй сподобалась і вона заплатила за мою освіту. Меценатка бачила, що я маю здібності, і запропонувала навчити мене грі на фортепіано. Ми, звичайно, не мали піаніно, але вона дозволила мені ходити до свого будинку і грати. Зараз я теж допомагаю платити за освіту деяких дітей тут, в Ізраїлі. Відчуваю, що, роблячи це, можу повернути щось із мого дитинства.
Місіс Мунштук, яка також жертвувала гроші на дитячий будинок Януша Корчака, запропонувала мамі взяти одного з нас туди жити. Моя старша сестра не могла залишити маму, тому пішла я. Пригадую, ми отримали листа, у якому було запрошення до дитячого будинку. Я була така схвильована!
Пам'ятаю перший день у дитячому будинку. Це був кінець навчального року, і я з'їла велику порцію гарячої, смачної їжі. Я. Корчак покликав мене до себе. Він весь час спостерігав за мною і писав у своєму маленькому блокноті. Пан Доктор зазначив, що я правильно сиділа за столом і користувалася ножем і виделкою, а не пальцями. Хоч моя матуся була бідна і без освіти, вона навчила мене поводити себе так, як повинна це робити вихована людина.
Пам’ятаю, як ми відвідували біологічний музей. Там були всілякі живі істоти, тварини і навіть мікроби, яких ми могли роздивлятися за допомогою мікроскопа. Мені тоді все було цікаво. Школа, до якої ми ходили, знаходилася за межами дитячого будинку. Я. хотів, щоб ми вчилися взаємодіяти з іншими дітьми різних верств населення.
У нас не було шкільної форми. Пан Доктор не хотів, щоб ми відрізнялися від інших, але прагнув, щоб ми були схожими на них якомога більше. Я ходила з подругою до школи для дівчат (дівчатка й хлопчики тоді навчалися в різних школах).
Я хотіла вивчити все-все. Пам'ятаю дівчину в дитячому будинку, яка займалася в’язанням. «Будь ласка, навчи мене в'язати», — попросила я її. Вона грубо відповіла мені: «Ти маєш очі, дивись і вчись!». Ось так я навчилася в'язати. Пізніше, коли приходила до своєї матері, просила якусь пряжу і в’язала. Згодом мені вдалося зв’язати пальто! Ціле пальто! Його я одягала до школи. Я так пишалася цим! Моя вчителька місіс Корнблум помітила це і попросила мене зробити рукавички для її сина. Спочатку я засмутилася. Як мені це зробити? Потрібно вив’язати п'ять пальців! Я виміряла і зв’язала рукавички для нього. Коли закінчила, — пішла до школи, щоб показати їй готовий продукт. Вона не повірила! Я була хорошою ученицею і навчання мені давалося легко.
У сиротинці у нас була бібліотека — велика простора кімната з кількома книжковими шафами. Тут також були «комірки» або індивідуальні висувні ящики для кожної дитини. Там ми тримали наші «скарби» і зошити. Вважалося, що той, хто має найбільш повний ящик, є найбагатшою людиною в нашій групі. Я навчилася ніколи не брати чужого. Такі моральні переконання сформував у наших душах Пан Доктор.
Пригадую, як пані Стефа писала на великій дошці оголошень всі завдання та розпорядження для кожної дитини. Вихованці могли побачити ці завдання вранці під час сніданку. Пані Стефа також ініціювала систему голосування за прийняття нової дитини. Кожен мав вкинути бюлетень із «плюсом», «мінусом» або «нулем» у прямокутну коробку, накриту шарфом. Ми всі кидали наші бюлетені в коробку так само, як на демократичних виборах. «Плюс» означав, що мені подобається він / вона , або є гарним громадянином; «мінус» — він або вона не є тією людиною, яка мені подобається, чи не дуже добрий громадянин; нуль — не було можливості визначитися. У цій останній категорії майже не було голосів. Це було частиною наших прав та правил, частиною виховної системи Я. Корчака.
У нас також була система консультантів. Ними були молоді двадцятирічні студенти. Це був гарний спосіб, щоб вони могли заробити гроші й одночасно відвідувати університет. Студенти-консультанти теж спостерігали за нами й занотовували все у своїх записниках
Наш день починався о 6:30. У нас було так багато справ, які ми мали зробити вранці, перш ніж піти до школи о 8 годині. Ми все прибирали. Кожні 30 хвилин роботи коштували один бал. Ціла година роботи коштувала два. У всіх нас були номери. Я пам'ятаю, що мій був 23. Ми вигукували бали, які отримали у попередній день, і вони записували до спеціального зошита.
Також ми всі пили риб'ячий жир. Стефа і деякі з вихователів наповнювали наші пронумеровані склянки жиром, який ми повинні були випити одразу. Гадаю, ця жахлива мікстура підвищувала наш імунітет! Було багато дітей, яким було важко пристосуватися, але незабаром вони звикали до режиму, і це ставало для них природним життям.
Після цього у нас була ранкова зарядка. Я її полюбляла, оскільки належала до спортивного типу людей, і була настільки гнучкою, що могла навіть поставити голову між ногами.
Після того, як одяглися, ми ставали в чергу до двох умивальників, щоб вмитися і, звичайно, почистити зуби. Стефа починала співати: «Я чищу зуби, тому я буду мати свої зуби 100 років. Чистячи зуби два рази на день, у мене будуть зуби такі міцні, як у вовка. Якщо ти не будеш робити цього, коли підростеш, покладеш їх в далеку шухляду». Це була дитяча пісня, автор якої Я. Корчак. Я пам’ятаю її й зараз, хоч вивчила багато років тому.
Пан Доктор завжди писав для дітей. Ми любили його слухати, тому що це завжди було весело. Багато його історій було опубліковано в газеті “Maly Prezglad” і прочитано нам суботніми ранками.
Я. Корчак ставився до нас всіх однаково, як батько до своїх дітей. Він не був таким суворим, як Стефа. Вона, зазвичай, змушувала нас щось робити. Пам’ятаю випадок, коли Сара Кремер не хотіла їсти кашу. Корчак підійшов до столу і побачив, що Сара та Стефа сперечалися з приводу каші. Він взяв тарілку і з’їв усю кашу. «Поглянь, як я все з’їв», — сказав Пан Доктор. Який цікавий психологічний прийом він використав! Це була безпрограшна ситуація, над якою я сміялась. Педагог був зразком для нас всіх нас тоді і залишився таким кінця нашого життя.
Я. Корчак ніколи не був одруженим і не мав своїх власних дітей. Він дав усім тим, хто не мав ні батьків, ні сім’ї, набагато більше, особисто для мене він був батьком.
Моя адаптація до життя в дитячому будинку була легкою. Коли ми жили з нашими родинами, нам було дозволено робити все, що заманеться. В сиротинці нам довелось дотримуватися дисципліни, зважаючи на розклад та домашні роботи відповідно структури цього закладу. Пригадую, нас було 107 дітей, ми їли за п’ятнадцятьма столами. За кожним столом сиділо по вісім дітей і кожен знав своє місце. Я сиділа за столом № 7. Нам не дозволялось вставати із-за столу до того, як всі діти закінчать їсти. Дітей за столом №15, який стояв посередині кімнати, називали польською «mozcesna». Я не сиділа за цим столом, тому що не хотіла бути в центрі уваги. Там сиділа міс Стефа. Я їй подобалася і вона іноді дозволяла мені бути відповідальною за ключі.
Я жила в сиротинці в той час, як і Ісаак Бельфер (дивись розділ про Бельфера) — маленький на зріст хлопчик. Через роки, коли Ісаак повернувся до Польщі, він розповів в одній телепрограмі про свою колекцію в сиротинці, а ще — згадав інцидент, коли Корчак покарав себе на 100 балів за те, що щось зробив одній дитині. Тою дитиною була я!
Це було так. Коли я вперше приїхала до сиротинця, то відрізнялась від інших і почувала себе не дуже впевнено. Одного дня, коли я грала сама на подвір’ї, Я. Корчак спостерігав за мною. Він взяв та посадив мене на високу гілку дерева. Я була настільки перелякана, що плакала й кричала: «Зніміть мене! Зніміть!». Відразу ж інші діти зібрались навколо мене та дерева. Пан Доктор дуже гучно сказав: «Хай вона там сидить!». «Ні!» — кричали діти. «Зніміть її! Що вона таке зробила, щоб сидіти там?» Я істерично плакала: «Зніміть мене!» Всі діти стали кричати: «Подай на нього до суду!» Він зняв мене з дерева і сказав: «Вони мають рацію, подай на мене до суду!» Коли я прийшла до тями, то подумала, що не можу відвести його до суду! Але вихованці заохочували мене, говорячи: «Ми будемо твоїми свідками його дій проти тебе. Не переймайся! Подай на нього до суду! Ми допоможемо тобі». Суд Справедливості присудив йому покарання в «100» (як мінімум, серйозний штраф). Після цього однолітки почали грати зі мною. Я. Корчак знав, що буде результат? Він мав рідкісне психологічне розуміння дітей. Після цього випадку йому дали прізвисько «Setka».
Ісаак Бельфер так само зобразив цей інцидент на одному зі своїх малюнків.
Також пам’ятаю випадок в літньому таборі, коли ми пішли до лісу далеко від сільської місцевості. Ми йшли пішки в похід туди, де не були раніше. Корчак взяв декілька хлопчиків та мене — єдину дівчинку. Ми довго йшли і раптом опинилися перед циганським табором. Маленька дівчинка, років 7 чи 8, підійшла до Пана Доктора та сказала: «Чи не могли б ви дати мені кілька грошиків, щоб купити моїй мамі цигарки? В неї болить зуб, завдяки ним їй стане краще». Корчак подивився на мене та прошепотів: «Я дам їй гроші. Ти підеш за нею та подивишся, що вона буде робити». Я пішла за циганською дівчиною. Вона зайшла в магазин, купила цигарки і закурила одну. Я підійшла до неї: «Ти збрехала! Ти сказала, що збираєшся купувати цигарки своїй мамі. Ти збрехала!» Я наполягала на тому, щоб вона пішла зі мною до мого вчителя. Я. Корчак спитав дівчинку: «Чому ти збрехала мені? Що це за цигарка?» Мала циганка почала плакати, тому що її було спіймано на брехні, і він сорому схилила голову. Педагог знав, що очікувати від поведінки дівчинки, і хотів навчити її. Разом із тим він прагнув показати нам, як важливо бути порядними. Врешті-решт, вона могла б витратити гроші на маленьку цукерку. Якою унікальною людиною він був!
Пам’ятаю щосуботи в мене були уроки гри на піаніно з місіс Мостіковою в сиротинці. У нас в їдальні поряд зі сходами був величезний рояль. Стефа іноді «карала» дітей тим, що ті сиділи на цих сходах на самоті якийсь час. Вона була прихильником суворої дисципліни, але ніхто ніколи не бив нас, на відміну від багатьох інших сиротинців.
У мене був найкращий почерк — каліграфічний і охайний. Один із вихователів попросив мене написати для нього. Хтось дав йому книгу з поетичними творами, і він сказав мені, що заплатить за мою роботу, якщо я перепишу декілька віршів. За кожен із них було обіцяно по п’ять злотих. Я списала два блокноти для нього. Він був вчителем єврейської літератури та мови ідиш, яких я на той час не знала. Після деякого часу він почав писати дитячу літературу сам.
Мені припали до душі поезії, які я читала та копіювала. Автор писав польською римою, яка звучала краще, ніж англійська. Я ще й досі пам’ятаю одну із тих поезій, звучання якої мені дуже подобалось: «Для кожного хлопця є дівчина...». Той вихователь із дружиною іммігрували до Землі Ізраїльської в 1935р. Вони використовували навчальну систему Я. Корчака і заснували там сиротинець. Я втратила зв’язок із ними ще маленькою дівчинкою, коли була в Польщі. Не знаю, що сталося з ними.
У сиротинці ми грали в загадки. Хто вгадає запах у пляшці, той виграє нагороду, зазвичай, листівку. Тут були валеріана, кориця, троянди та всі види спецій. У нас була колекція карі, індійських спецій, японських ароматів, можливо, усіх видів мил. Це дійсно була весела гра для нас.
У той час не було телебачення, але ми мали радіо. Можливість його послухати — було нашою нагородою! Якщо ми гарно працювали, то мали змогу його послухати.
Пам’ятаю роботу в майстерні з ремонту одягу. Ми ніколи не викидали одяг, в якому були дірки, наприклад, шкарпетки, замість цього їх зашивали, часто використовуючи спеціальні види дизайну для відновлення таких речей. Внизу в підвалі була комора, де ми залишали своє взуття. Стефа дуже ретельно слідкувала за його чистотою і за тим, чи не потребує воно ремонту. Існували категорії чистого взуття. Категорія № 4 була найгіршою. У мене її ніколи не було, тому що я була охайною дівчиною.
Кожен мав роботу в прибиранні сиротинця і кожна дитина відчувала відповідальність за цю справу. Отримання балів за прибирання іноді давало можливість бути нагородженим походом у кіно. Я. Корчак регулярно одержував пожертвування у вигляді квитків у кіно для нас. Пам'ятаю, один раз було лише 30 квитків. Але ніхто з нас не сказав ні слова про цю кількість, ми були вдячні за те, що мали.
Пам'ятаю, як у сиротинці, святкували Хануку та Великдень. Під час Хануки ми співали пісні та їли желейні пончики. Я. Корчак писав п'єси на свята і ми грали їх. Ми завжди запрошували на ці вистави спонсорів і меценатів, які жертвували гроші сиротинцю. На Великдень ми читали Агаду, яка розповідає історію виходу ізраїльтян з Єгипту, з рабства до волі. Після читання обов’язково обговорювали почуте й обмінювалися враженнями. Я.Корчак не був віруючою людиною, але цінував релігійні традиції та вчив нас цьому.
На Великдень ми їли суп із галушками з мацою («kneldlach»). У цих галушках був схований грецький горіх. Хто знаходив цей горіх — вигравав приз. Першим призом були 10 злотих (великі гроші на той час). Я. Корчак завжди робив ці свята веселими та багатими на події.
Пригадую, як ми ходили в лікарню, щоб провідати дітей на Різдво. Це не було нашим святом, але замість години гри ми робили іграшки для ялинок. Деякі Пан Доктор робив разом із нами. Він завжди приєднувався до нас під час розваг. Це було щастям — відвідувати дітей в лікарні. Корчак навчив нас ділитися з іншими, поважати їх, розуміти їх почуття, ніколи не робити боляче іншій людині. Цього я дотримуюся і по цей час.
Також пам’ятаю, як ми вчотирьох мили підлогу на кухні. Кімната була поділена на чотирьох. Кожна з нас мала свою частину для прибирання, і я знала, яка саме була моєю. З цього ми зробили гру-змагання — хто зробить все найкраще та найшвидше. Я. Корчак навчив нас, що праця також може бути веселою. Я зберегла цю ідею, цю робочу етику на все своє життя».
Над перекладом працювали: Корнєєнко Юля, Сидорова Аня, учні 8-А класу
