Г. Д. ЩЕКАТУНОВА, 

кандидат педагогічних наук,

 доцент кафедри менеджменту і права ЦІПО 

РЕАЛІЗАЦІЯ КОМПЕТЕНТНІСНОГО ПІДХОДУ У ВИМІРІ СЬОГОДЕННЯ

Суспільна потреба спонукає сучасну школу, її вчителів та педагогів-науковців до пошуку нових педагогічних ідей, технологій, методів та підходів, до поширення і запровадження інноваційного педагогічного досвіду. Водночас варто усвідомлювати, що освіта як суспільна інституція, розвиваючись і самовдосконалюючись, змінює свою структуру та зміст, відповідно до змін і умов, які домінують у суспільстві. Особливості розвитку сучасної освіти в Україні визначаються і насамперед залежать від: векторів глобалізації; характеру трансформаційних процесів; особливостей інформаційних досягнень; уміння адекватно реагувати на зовнішні зміни; віддалями до постіндустріального суспільства; суспільного усвідомлення ролі і місця освіти в сучасному житті.

Наша держава, дбаючи про високий соціально-економічний розвиток, повинна не тільки враховувати загальні тенденції та принципи розвитку освіти у ХХІ столітті, але й ефективно їх запроваджувати та вдосконалювати відповідно до вимог часу. Саме освітянські тенденції прогнозують контури майбутнього суспільства, а принципи – відповідають за динаміку його змін. 

До основних освітніх тенденцій і закономірностей сьогодні відносять: створення єдиного європейського освітнього простору; людиноцентристську парадигму навчально-виховного процесу; прагнення уніфікувати і стандартизувати всі освітні підходи; створення умов для освіти упродовж усього життя.       

Із вищенаведеного можна зробити загальний висновок про наявність діалектичних суперечностей у цих підходах. З одного боку, освіта орієнтується на особистість та її особливі запити, а з іншого – вона змушена підпорядковуватися законам стандартифікації і конвеєризації в навчанні і вихованні, які визначають специфіку розвитку сучасного суспільства загалом. Сьогоднішня європейська освіта базується на принципах: навчитися жити, навчитися отримувати знання, навчитися працювати, які по суті є глобальними компетентностями особистості.

На цьому загальному тлі слід виділити ознаки специфічних змін в освіті на зламі століть: формування елітної системи освіти, яка переходить від «масового конвеєрного» до «одиничного» виробництва; перехід від механічного засвоєння інформації до формування компетентнісних якостей,  необхідних для творчої діяльності. Основним орієнтиром сучасної освіти є формування творчої особистості, яка здатна саморозвиватися і самовдосконалюватися. Громадянське суспільство, його демократичні принципи та цінності, на які сьогодні орієнтується українська спільнота, адекватно скеровують особу на високу професійну компетентність, активну і принципову поведінку в усіх життєво творчих процесах. У цьому контексті прийнято виділяти три підходи до розвитку освіти на сучасному етапі:

• з точки зору змісту освіти – знаннєвий підхід, для якого важливими є знання, які учні здобувають у школі;

• з точки зору особливостей процесу навчання – важливими є питання організації навчання, як учні вчаться, яку інформацію засвоюють, як їх вчать учителі, як побудована пізнавальна діяльність. Головними виступають питання: що вчити, як вчити, що засвоюється;

• з точки зору отриманих результатів – компетентнісний підхід, який має на меті формування та розвиток базових і предметних компетентностей (знань, умінь, навичок, ставлень тощо), якими мають володіти учні після закінчення школи. Результатом такого процесу буде формування загальної компетентності людини.

Під поняттям  «компетентнісний підхід» розуміють спрямованість освітнього процесу на формування та розвиток ключових (базових, основних) і предметних  компетентностей особистості. Традиційна система освіти акцентувала основні зусилля на набутті знань, умінь і навичок, що догматично абсолютизувало знання і формувало знаннєвий підхід до навчання. Основна увага при цьому фокусувалася на самих знаннях, а те, для чого вони потрібні, залишалося поза увагою. Компетентнісний підхід переміщує акценти з процесу накопичення нормативно визначених знань, умінь і навичок у площину формування й розвитку в учнів здатності практично діяти і творчо застосовувати набуті знання і досвід. При цьому школа формує у випускника високу готовність до успішної діяльності в реальному житті. В такій концептуальній схемі вчителі і учні апріорі орієнтуються на особистісно орієнтовані і діяльнісні моделі навчання. Це вимагає від учителя зміщення акцентів у своїй навчально-виховній діяльності із інформаційної до організаційно-управлінської площини. У першому випадку учитель відігравав роль «ретранслятора знань», а в другому – організатора освітньої діяльності. Змінюється й модель поведінки учня – від пасивного засвоєння знань, до дослідницько активної, самостійної та самоосвітньої діяльності. Процес учіння наповнюється розвивальною функцією, яка стає інтегрованою характеристикою навчання. Така характеристика має сформуватися в процесі навчання і включає знання, вміння, навички, ставлення, досвід діяльності й поведінкові моделі особистості.

Під компетентністю людини слід розуміти спеціально структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, що їх набувають у процесі навчання. Загальні і фахові компетентності людина використовує в різних сферах діяльності для виконання певних завдань, вони також сприяють їй при виборі моделі поведінки в різних ситуаціях. Освітні системи сучасних розвинутих країн одним із шляхів оновлення змісту освіти й навчальних технологій, узгодження їх із сучасними потребами інтеграції до єдиного європейського освітнього простору вважають орієнтацію навчальних програм на компетентнісний підхід та створення ефективних механізмів його запровадження. 

Набуття молоддю знань, умінь і навичок спрямоване на вдосконалення їхньої компетентності, сприяє інтелектуальному й культурному розвитку особистості, формуванню в неї здатності швидко реагувати на запити часу. Надзвичайно актуальною ця теза постає для країн з перехідною економікою, яким вкрай потрібні освічені, висококваліфіковані й професійно компетентні кадри для всіх ланок народногосподарського комплексу. Серед численних означень поняття «компетентність» перевагу варто надавати офіційним, загальновизнаним дефініціям. Наведемо найбільш вживані міжнародні визначення поняття компетентності. 

Освітня комісія Ради Європи: трактує «компетентність» як здатність застосовувати набуті в процесі учіння знання й уміння в різних ситуаціях; ЮНЕСКО: поняття компетентності трактує як поєднання знань, умінь, цінностей і ставлень, застосованих у повсякденні; Міжнародний департамент стандартів: поняття «компетентність» визначає як спроможність кваліфіковано провадити діяльність, виконувати завдання або роботу. Експерти програми «Визначення та відбір компетентностей: теоретичні й концептуальні засади» зі скороченою назвою «DeSeCo» (1997 р.) визначають поняття компетентності (competency) як здатність успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби, діяти й виконувати поставлені завдання. Кожна компетентність побудована на поєднанні взаємовідповідних пізнавальних ставлень і практичних навичок, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, знань і вмінь, усього того, що можна мобілізувати для активної дії.

Система компетентностей в освіті має ієрархічну структуру, рівні якої складають: ключові компетентності (міжпредметні та надпредметні компетентності) – здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культурнодоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи актуальні індивідуальні та соціальні проблеми; загальногалузеві компетентності – компетентності, які формуються учнем упродовж засвоєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі у всіх класах середньої школи і які відбиваються у розумінні «способу існування» відповідної галузі, тобто того місця, яке ця галузь займає у суспільстві; предметні компетентності – складник загальногалузевих компетентностей, який стосується конкретного предмета.

В Україні останнім часом активізувалися дослідження щодо запровадження компетентнісних підходів в освіті. Дедалі більше педагогів-дослідників та освітян-практиків звертаються до ідей компетентнісного підходу в освіті як одного з провідних напрямів удосконалення національної системи освіти. За результатами діяльності українських науковців і практиків (Н. Бібік, Л. Ващенко, О. Локшина, О. Овчарук, Л. Паращенко, О. Пометун, С. Трубачова, О. Санченко) досліджено теоретичні й прикладні питання реалізації компетентнісного підходу в освіті України. Запропоновано такий перелік ключових компетентностей: навчальна (уміння вчитися), громадянська, загальнокультурна, інформаційна, соціальна, здоров’язбережувальна, які деталізуються в комплексі знань, умінь, навичок, цінностей, ставлень, здатностей за навчальними галузями й життєвими сферами учнів. При цьому поняття компетентності містять набір знань, умінь, навичок і ставлень, що дають змогу особистості ефективно діяти або виконувати будь-які функції, спрямовані на досягнення визначених стандартів у професійній галузі або певній діяльності. У критеріях оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти компетентність розглядається як «загальна здатність, що базується на знаннях, уміннях, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню». Водночас підкреслюється, що навчальна діяльність у підсумку повинна не просто дати людині суму знань, умінь, чи навичок, а сформувати рівень компетенцій, тобто є націленою на формування творчої особистості.

З точки зору компетентнісного підходу можна стверджувати, що вміє вчитися той учень, який: усвідомлює мету освітньої діяльності; мотивований до ефективної освітньої діяльності; уміє організувати свою освітню діяльність; уміє відібрати потрібні знання; працює за обґрунтованим планом, який веде до поставленої мети; уміє здійснювати моніторинг і самоконтроль освітньої діяльності; усвідомлює свою освітню діяльність і прагне до її вдосконалення.

Відбір та індикатори розвитку компетенцій підпорядковані певним закономірностям, їх визначають з урахуванням таких умов:

• формування компетентностей є результатом взаємодії багатьох різноманітних чинників;

• сучасне життя вимагає від людини набуття певного набору, комплексу компетентностей, які називають ключовими;

• вибір ключових компетентностей має відбуватися на фундаментальному рівні з урахуванням світоглядних ідей суспільства й індивідуума та їх взаємодії;

• має враховуватися вплив культурного й інших контекстів; 

• на відбір та ідентифікацію компетентностей впливають суб’єктивні чинники, пов’язані із самою особистістю: вік, стать, соціальний статус та ін.;

• визначення та відбір ключових компетенцій потребує широкого обговорення серед фахівців та представників різних соціальних груп. До основних ознак ключових компетенцій слід насамперед віднести: 

• поліфункціональність: дають змогу розв’язувати проблеми в різних сферах особистого й суспільного життя;

• надпредметність і міждисциплінарність: застосовні не тільки в школі, а й на роботі, в сім’ї, у політичній сфері;

• багатовимірність: охоплюють знання, розумові процеси, інтелектуальні, навчальні та практичні вміння, творчі відкриття, стратегії, технології, процедури, емоції, оцінки тощо;

• сфера розвитку особистості: логічне, творче та критичне мислення, самопізнання, самовизначення, самооцінка, самовиховання тощо.

Міжнародні експерти окреслюють засадничі критерії, які слід використовувати для визначення та відбору ключових компетентностей: ключові компетентності сприяють результатам високого рівня, в тому числі і соціального, на шляху до успішного життя та розвинутого суспільства; ключові компетентності є відповідними засобами щодо важливих, складних потреб та викликів часу в широкому контексті; ключові компетентності є важливими для особистості. 

Набуті особистістю ключові компетенції сприяють:

• участі в створенні демократичних засад суспільства;

• соціальному взаємопорозумінню та справедливості;

• дотриманню прав людини й автономії всупереч глобальній нерівності та неоднаковим стартовим можливостям;

й стають концептуальною базою для: автономної діяльності; інтерактивного використання засобів; вміння функціонувати в соціально гетерогенних групах. 

Компетенції повинні:

• бути вигідними як для окремої особистості, так і для суспільства в цілому;

• надавати можливість інтегруватися особистості в суспільстві і зберігати незалежність та індивідуальність;

• сприяти постійному удосконаленню знань, навичок та умінь.

Ключові компетентності Ради Європи, якими мають володіти молоді європейці сьогодні:

• політичні та соціальні компетентності;

• компетентності для життя у багатокультурному суспільстві;

• компетентності, що стосуються володіння усним та письмовим спілкуванням;

• компетентності, пов’язані з розвитком інформаційного суспільства;

• компетентності, що обумовлюють прагнення до навчання упродовж усього життя.

Прийнято виділяти такі ключові компетентності для сучасної середньої школи:

• грамотність – читання, письмо та арифметика;

• загальні навички – комунікація, вміння розв’язувати проблеми, лідерство та здатність навчатися;

• особистісні компетентності – цікавість, вмотивованість, креативність, самоповага, ініціативність, реалістичність;

• соціальні компетентності – повага до різноманіття культур і традицій, підтримка професійних стосунків, громадянськість – активна участь у громадському житті;

• ІКТ компетентності як ключ до діяльності у суспільстві знань;

• володіння іноземними мовами;

• наукова грамотність – компетентності у галузях науки та технологій.

Вимоги до сьогоднішнього випускника української школи, з точки зору компетентнісного підходу, можна сформулювати таким чином:

• бути гнучким, мобільним, конкурентоспроможним, вміти інтегруватись у динамічне суспільство, презентувати себе на ринку праці; 

• використовувати знання як інструмент для розв’язання всіх життєвих проблем; 

• генерувати нові ідеї, приймати нестандартні рішення й нести за них відповідальність;

• володіти комунікативною культурою, уміти працювати в команді;

• вміти запобігати та виходити з будь-яких конфліктних ситуацій;

• уміти здобувати, аналізувати інформацію, отриману з різних джерел, застосовувати її для індивідуального розвитку і самовдосконалення;

• дбайливо ставитись до свого здоров’я і здоров’я інших як найвищої цінності;

• бути здатним до вибору серед численних альтернатив, що пропонує сучасне життя;

• вміти неперервно аналізувати і корегувати свою діяльність.

Зрозуміло, що ці вимоги та реалізація компетентнісного підходу скеровують школу на формування людини-громадянина, для якої громадянське суспільство стане середовищем, в якому вона сповна зреалізує свої права й свободи, розкриє свої можливості і таланти і цим самим усвідомлено буде задовольняти інтереси та потреби суспільства в цілому.

В умовах сьогодення ми спостерігаємо не лише стійку тенденцію утвердження поняття «Компетентнісний підхід», а й його осмислення, практичне впровадження в ЗЗО. Так, серед принципів інноваційного розвитку вчителів провідним визначено реалізацію компетентнісного підходу в освітньому просторі ліцею, що передбачає необхідність переходу від знаннєвої школи – до школи Успіху, яка дозволить змінювати діяльність учнів, професійну діяльність учителя, в цілому забезпечить нову якість ліцейної освіти.